Володимир Марченко за професією начальник маркетингового відділу видавничого дому “Освіта”. Видавництва, яке друкує підручники для школярів. На війні отримав тяжку черепно-мозкову травму, але продовжує активний спосіб життя, реабілітацію через спорт і подорожі.
За день до великої війни. 23 лютого 2022 року відкрилася реєстрація на рейс з Києва до Сан-Паулу. Авіакомпанія Qatar Airways давала квоти (які розподілялися випадковим чином) для вчителів, а моя дружина — вчителька з захисту вітчизни в школі. Їй посміхнулася удача, виграла квиток у будь-яку країну світу. І знижку у 50% для свого супутника, тобто для мене. Ми довго обдумували, обирали, зупинилися на Бразилії. Летимо в Сан-Паулу. Повністю розписали свій маршрут, локації: прибуваємо в Сан-Паулу, ночуємо в готелі, потім стартуємо на Ріо-де-Жанейро (дивимося на “цукрову голову”, статую Христа, пляжі Ріо), потім їдемо до Фос-ду-Іґуасу — де водоспад Іґуасу — рекордсмен світу за масою води. Повертаємось в Сан-Паулу. Карнавали на той час, через ковід, скасували, але якісь карнавальні дії планували, чи в Ріо, чи в Сан-Паулу, не памʼятаю. Ми смакували нашу подорож, все налаштували. А 24 лютого це все перекреслилося.
Про війну. Вранці дружина мене розбудила і запитала, що будемо робити — лишаємося в Києві чи їдемо на дачу. Наша дача в тихому, спокійному місці — між Бучею і Бородянкою. Цю помилку зробив не лише я.
Зібрали друзів, рідню і рушили. Дорога, яка зазвичай займає одну годину, зайняла того ранку пʼять. Гостомель недалеко, все було гарно чутно, тому ночували ми вже в підвалі. Підвал у мене хороший, як бункер.
Зранку 25-го у мене було дивне відчуття. Я не боявся, але був, ніби напружена пружина. Випив каву, попрощався з сім’єю і погнав до Києва, до військкомату. Навколо такий хаос був. На Оболоні (я сам з Оболоні) якраз була заворушка, коли БТРом чи Уралом нібито ДРГ заїхала. Ситуація нервозна. Зрештою, зброю отримали, сектор, який мали обороняти, теж. Відбули кілька днів. Це було щось схоже на Махновщину.
Про поранення і відновлення. Чим більше обстрілів і двіжа, тим я ставав спокійнішим і розсудливішим. В мене є одна риса — я приймаю гарні виважені рішення. Та маю один недолік — треба багато часу. На війні того часу немає. В умовах стресу мій мозок працював швидко і правильно. Я був спокійним.
Під час виконання одного з завдань ми потрапили у пекло. Мене врятували мої хлопці.
В мене тяжка черепно-мозкова травма. Я два тижні був в комі, потім місяць в реанімації.
Загалом, як отямився і усвідомив травму, не впадав у тяжкі депресивні стани та в панічні атаки. Мене підтримувала сімʼя. І не було думок про те, як тепер жити з цією травмою.
Мене більше непокоїли ті моменти, які викликає ця травма. Я не очікував, що настільки тяжко буде вчитися заново ходити. Мене дратує, що все не виходить так, як я знаю, що воно має бути. До прикладу, я знаю радіофізику — це точна наука. А в медицині так не буває, що ти придумав і воно точно так і сталося.
Мені ставили титанову пластину в голову, відбувалося запалення, доводилося виймати, знову оперувати. Кілька місяців кололи антибіотики, лікували остеомієліт. І це тривало довгі місяці.
Плануєш одне, а організм думає інакше. Але я знаю, що я зробив все, що від мене залежить.
Про підтримку і родину. Моя дружина і діти — це той фундамент, з якого я, впавши, піднявся. Колись мав розмову з одним поважним чоловіком про машини і він каже: “Машина має бути надійною. Бо, раптом ти потрапиш в аварію і станеш лежачим, кому ти будеш потрібен? Хіба мамі”.
Дружина не знала де я, бо на якомусь етапі евакуації я загубився — трішки неправильно прізвище написали. Знайшла мене в Мечнікова лише за шрамом на коліні (це я в дитинстві целофановий кульок палив, і він на мене впав), а не по обличчю. Я був весь в бинтах, а коли розмотали, вона не могла сказати чи я це. Попросила показати ногу. Ніхто не міг сказати, чи я бачитиму, чи вставатиму, чи розмовлятиму, чи зможу сам себе обслуговувати. Ми живемо на першому поверсі і дружина сказала: “Добре, що не високо, можна поставити пандус і вивозити гуляти”.
Від неї не було фрази: “Мені треба подумати”, стосовно мене і чи зможе вона бути зі мною. Вона все прийняла одразу, почала шукати рішення і, поки я був у безпорадному стані, все тримала під контролем. Я запам’ятав це на все життя.
Про несвідоме. Близько місяця я був не при свідомості. Потім потроху почав приходити до тями, але часом ще повертався в стан “за хмарками”. Під час коми в мене відбувалися шалені пригоди. Я постійно був чимось зайнятий, вирішував якісь питання, підписував бізнес-контракти з Оманом.
Насправді я не маю жодного відношення до парфумерії, але в іншій реальності ми проводили рекламну кампанію для якогось нового парфума. Я підбирав модель, яка поїхала в Оман, тому що там були якісь дуже дорогі і породисті жеребці, на яких треба було знятися. За цю зйомку мені дали 10 електричних Lamborghini Diablo – пʼять білих і пʼять чорних. Я не знаю, чи є така машина, але це я бачив в своїх снах. Це все відбувалося, коли я частково був при свідомості, а частково десь літав. Кажу дружині: “У мене був контракт, але заплатили не грошима, а машинами. Я їх десь в Києві припаркував, але не памʼятаю на якій парковці. Може я тобі казав?” Нервувався, що мені ніхто не міг пояснити, де машини. Після того як вийшов з коми, ще записував якісь прізвища і номера телефонів.
Я знаю момент, коли залишився в цьому світі. Була якась подія, пов’язана з тим, що треба прорвати блокпост. Але це були не військові дії. Я не знаю, хто стояв на блокпосту. А ми в автобусі, де я був водієм, були якоюсь бандою. Я не знаю, що ми робили, за відчуттями, це було не дуже законно. І майже у момент, коли мала статися сутичка, я вдарив по гальмах і сказав: “Дякую, я далі з вами не їду. Я жити хочу”. Поклав автомат і вийшов з автобуса.
Був момент, коли я не розумів, де реальність — на лікарняному ліжку чи отам, серед тих людей.
Після війни. Я став дещо різкішим. Раніше був терплячим, проте, якщо підкидати хмизу у багаття, міг вибухнути і мене не спинити. Сьогодні нелогічні речі в мене викликають роздратування. Тому я намагаюся все продумати, все логічно розкласти. Щоб все вийшло.
Про реакції на травму. Люди з травмами обличчя дуже часто закриваються в собі. Вважаю, що в мене ще легка травма, буває, коли немає носа, чи половини обличчя. Таке каліцтво викликає у пересічних громадян страх. Це те, що не можна виховати у собі. Тому реконструкція обличчя — це не про красу. Ні з кого не потрібно ліпити Тома Круза. Це про те, що людину потрібно повертати у соціум.
Жартувати з поранення або з травми мають право лише люди, вхожі в коло довіри. Ми з побратимами можемо жартувати, але навіть не всім рідним можна те саме. Не кажучи вже про сторонніх людей. Навіть якщо ветеран сам себе називає “калікою” чи “інвалідом” – іншим так не можна. Це досить елементарні речі. Не треба закінчувати ВУЗ для того, щоб знати, як спілкуватися з ветеранами.
Про місце сили. До війни дуже любив, наприклад, поїхати в Сергіївку, Одеської області. Там така коса за містком. Їхав туди не влітку, а восени або навесні. Сідав і дивився, як хвилі розбиваються об пісок. Але, на жаль, зараз ця коса замінована, і туди не пропустять. Мені подобається дивитися на воду. Вода мене заспокоює.
А щасливим мене робить мій молодший син (маю двох синів — старшому 23 роки, молодшому 8). Молодший часто каже, як сумує за мною. Це пробирає до сліз. Зустріч з друзями, поговорити душевно — теж приємно.