Олександр Андрощук належить до футбольних фанатів, військовим себе не бачив, проте, пішов воювати у перші роки війни та під час повномасштабного вторгнення росіян. До повномасштабної війни багато подорожував, жив в екзотичних країнах, працює в ІТ-секторі. Спортивні змагання для Сашка — це додаткова мотивація.
Про себе. Я з футбольних фанатів. Років з 14-15 зацікавився футболом, ганяли з хлопцями. Пів життя мене за собою веде брат. Він старший на півтора року, є моїм орієнтиром, я за ним йду. І коли у 2014 році в країні почалася війна, ми вирішували доєднуватися до якогось підрозділу, але так вийшло, що брат пішов без мене (брат служив в Азові з 2014 року. Потім звільнився і повернувся у 2019 році в Азов. Пройшов “Азовсталь” у 2022 році, полон. Рік як повернули з полону). Я спершу все пропустив. Тоді здавалося, що все швидко завершиться. Тож, думав: як одразу не пішов, то й пізно вже йти. А воно все не закінчувалося. І брат відмовляв. У 2015 році, коли стало зрозуміло, що все надовго, таки пішов служити.
Переламні моменти мого життя, вибори мого життя: фанатський рух, Азов — я йшов слідами брата. З одного боку було легше, а з іншого, часом виникали сумніви, чи дійсно я чогось досягнув, чи мені це приписали, бо я його брат.
Про вибір воювати. Азов 2014 року, як і всі добробати — це хлопці в кросівках. Так, вони звільнили тоді Маріуполь, але це були козаки-розбійники. У 2015-2016 роках стало зрозуміло, що на голому ентузіазмі не вивезеш і треба займатися, тренуватися, розвиватися в цьому напрямку. Це якраз роки, коли з двіжухи націоналістів почали переходити до професійної армії, але одразу взяли собі за взірець не радянську армію, а вдалий досвід натівських армій. З нуля навчитися якісно легше, ніж перевчитися зі старого.
Саме мій світогляд привів мене до Азова, тому зламу парадигми не відбулося. Мої погляди лише посилилися.
Ніколи не бачив себе військовим і не хотів військової карʼєри. Коли почало здаватися, що війна так і застрягне, невизначено, я звільнився і почав займатися громадською діяльністю. Тоді не було складного відчуття повернення до цивільного життя. Можливо, через молодість, але й тодішні події були зовсім не до порівняння з повномасштабною війною.
Був в національному корпусі, а потім поїхав подорожувати, і після цього став айтішником. Років пʼять працюю в ІТ-сфері.
До появи дітей (у мене пʼятирічна донька і син, якому два з половиною) я був дещо імпульсивний у прийнятті рішень. Колись друг сказав, що не хоче святкувати День народження, тож, ми просто взяли квитки у Камʼянець-Подільський і потім ще тиждень подорожували: Чернівці, Коломия, Івано-Франківськ, Моршин, Львів. Жодного разу не платили за житло, просто ми шукали можливості. Тоді це здавалося чимось імпульсивним, але після Азії воно вже таким не виглядає.
Про подорожі. Друзі поїхали у навколосвітню подорож, доїхали до Кореї і там залишилися працювати. За тогочасними мірками в Кореї можна було заробляти непогані гроші. Вони покликали нас. Ми з другом подалися на візи і вже за чотири дні вилетіли до Кореї.
Пів року провели в Азії. Три місяці в Кореї, а потім поїхали витрачати зароблені гроші: Макао, Гонконг, Вʼєтнам, Таїланд, Балі. І планували ще раз в Корею поїхати, та нам не відкрили повторно візу, тому повернулися в Україну.
Азія — це зовсім інший світ. Якщо порівнювати ті країни, якими ми подорожували — це зовсім різний рівень життя. Корея, Макао, Гонконг — розвинені країни і там відчувається культура. Південна Корея — високоцивілізована країна. Молодь дуже добре знає англійську. Там можна все вирішити за допомогою телефона, інтернету. Все просто.
В’єтнам – це зовсім інший рівень. Ми в Ханої купили мотоцикли, приїхали до Сайгона і там їх продали. Тобто приїхали через весь В’єтнам і бачили не лише туристичні місця. У Вʼєтнамі чимось, може, навіть схоже на Україну — там все доволі просто. Але треба уникати кількох міст, бо там багато російських туристів і таке враження, що потрапляєш у Крим, зразка, 2013 року — половина вивісок російською: “Массаж у Андрея”, “Кафе у Светланы”, і меню в закладах вʼєтнамською та російською мовами.
Але ми зустрічали Новий рік в кемпі серед канадійців та американців. Вони зовсім інакше проводять дозвілля: грають в ігри, веселяться, як в американських фільмах. Не так, як росіяни, в яких задача — набухатися і повалятися на пляжі.
У В’єтнамі можна порозумітися англійською мовою. Хтось тобі щось каже, ти робиш припущення, що він сказав, перепитуєш. Якщо він каже: «Yes», значить, ти вгадав, «No», продовжуєш відгадувати.
Таїланд розвиненіший за В’єтнам, але при цьому він виглядає екзотичнішим, трохи диким. Ми гуляли центральним парком в Бангкоку, і дорогою, як собака, йшов варан, метри півтора завдовжки. Ледь на нього не наступили, а він повзе. І людям взагалі байдуже до нього.
Про повномасштабну війну. Я намагався себе заспокоювати, але розумів, що все не може закінчитися безслідно. У 2021 році заспокоював себе думкою, що росіяни ж не ідіоти — нападати на країну, в якій близько мільйона людей з досвідом участі у бойових діях. Мені здається, зараз якомога більше людей має пройти через бойові дії, щоб потім не опинитися в меншості, на рівень життя якої впливатиме байдужа більшість. Якщо зараз більшість пройде через все, то вже не буде такого, що тих, кому пофіг, буде більшість.
У перший день повномасштабної війни я допоміг дружині зібрати речі і відправив її на Черкащину, сам пішов до військкомату. Можливо, це була помилка, тому що я потрапив в той підрозділ, куди мене направив військкомат, а можна було доєднатися до своїх, тих, хто зараз, ССО Азов, які вже переросли в 3 штурмову. З іншого боку, може, я вже тут не сидів би.
Після Київщини, ми ще були в Великій Британії на навчаннях і потім поїхали на Донеччину, під Майорське.
Про поранення. Під час боїв і оборони Озерянівки ми мали перейти дамбу. Якраз вже планували відходити, почався обстріл. А коли начебто все стихло, вибіг і переді мною впала міна. Пам’ятаю, що я відлетів, в мене такий білий екран перед очима, іще подумав: “Ну, мабуть, десь так виглядає смерть”.
Нога на бік була, в шию влетіли уламки, в голову. Бачив як мої хлопці (з приданого підрозділу і мої) відходили за насип. Я їм помахав, вони помахали мені.
Двоє з приданих підбігли до мене, зрозуміли, що вдвох не дотягнуть і один з них десь побіг. Другий згодом теж втік. Я зрозумів, що треба вибиратися самому. Почав задихатися. Переповз через колії… Думав, що робити: повзти до точки евакуації 800 метрів полем, я навряд чи зміг. Почув голоси ротного і ще одного бійця. Прохрипів їм, що я живий. Бо хлопці, які відійшли, передали по рації, що я “200”.
Мене тягнули за руки, бо через артилерійський обстріл ноші не донесли б до мене. Дуже хотілося пити, намагався, але вона через горло витікала, дуже кашляв.
Я був при свідомості весь евакуаційний шлях. Говорити не міг, тому стискав руку, щоб розуміли, що я живий. А вже коли переклали в швидку, відключився.
Ще в машині думав, що ногу бачу востаннє, так неприродно вона лежала. Але її зберегли.
Про прийняття поранень. В мій телефон увійшов уламок, тож я не міг нічого ані написати, ані подзвонити. Думки, ймовірно, про сімʼю були, але намагався сконцентруватися на тому, щоб не відключитися.
Ротний подзвонив батькові, сказав, що я поранений. Батько розповів дружині. Наступного дня вона приїхала до мене. В мене запливли очі, обличчя виглядало так, ніби я обʼївся варенням, тому не міг бачити її реакцію. Дружина зізнавалася, що кілька разів виходила з палати, бо не могла стримати емоцій.
Насправді я не знаю, як все витримав. Перші дні чотири не розплющував очі, лежав у темряві. Все боліло.
До повномасштабної війни я щотижня грав у футбол, зараз так не виходить. Футбол нічим не заміниш. Інші командні види спорту — цікаво, але це не воно.
Перше фізичне навантаження після травми — це було ВЛК, мене тоді добряче поганяли по різних корпусах величезної клініки на милицях.
Як кажуть: “У самурая немає мети, тільки шлях”, тому мені не потрібно особливої мотивації, щоб одужати. Пройшов не три кілометри, а чотири — перевершив себе.
Я б не сказав, що в мене були моменти відчаю. Було важко і було відчуття, мовляв, що ви від мене хочете, я краще полежу. Пам’ятаю, як перший раз ставав на ходунках, через те, що півтора місяця лежав, то і на лівій, цілій, нозі не міг стояти. На Новий рік відпустили додому, і хоч я живу на першому поверсі, та туди треба пройти 10 сходинок з мінус першого поверху. Мені дружина винесла стілець і я кілька разів зупинявся, щоб посидіти, поки дійшов до квартири.
На мене ще чекає кілька операцій. Але я вже беру участь в різних змаганнях. До прикладу, у марафоні, до якого я ще не бігав після поранення. Ігри Нескорених мені треба, щоб подивитися Канаду, себе показати. Немає людини, яка у дворі стає грати в настільний теніс і не хоче виграти. Тут так само, я хотів відібратися у збірну. Це досягнення.