Ілля Гайдук коли чимось цікавиться — то стає фанатом цієї справи. Любить відчуття адреналіну і вважає, що ветеранська спільнота — дуже важлива для активного життя після війни. Під час Ігор Нескорених почав знову насолоджуватися музикою і відчув легкість.
Про себе: Я завжди в собі помічав: якщо мені щось подобається, я цим починаю займатися фанатично, поринаю у цю справу повністю. Починаю вивчати, читати книги, шукати експертів в цій справі. Так колись кросфітом захопився, вивчав все — від вправ і тренувань, до харчування.
В мене 70% запалу в характері, 30% спокою. Щоб мене роздратувати, треба дуже постаратися.
А якщо говорити про мої вподобання, то люблю млинці і кока-колу. Млинці — це перша страва, яку я навчився готувати, бо постійно крав, поки мама їх смажила, врешті, навчила мене готувати. Ніколи не роблю їх з начинкою — береш, загортаєш як хочеш і їси з чим хочеш.
Про спорт, витримку і тактику: Я все життя серйозно займався спортом. Мені потрібно так, щоб я виснажився, по повній, всі сили витратив, от тоді я відчуваю задоволення.
З зимових видів спорту обрав скелетон і спуск на одній лижі. Я так подумав, що для мене буде практичним в житті? Лижі і біатлон — це круто, але однією ногою не вийде. Для сноуборда потрібен специфічний протез. А одна лижа — береш і їдеш. Тільки палки інші треба.
До війни я служив в поліції в підрозділі з охорони громадського порядку (ТОР). Щороку ми здавали тест Мерфі — жорсткий комплекс вправ: 1600 метрів бігу, 100 підтягувань, 200 відтискань, 300 присідань та знову 1600 метрів бігу. Все потрібно виконати за 40 хвилин. Я вкладався.
Також наш підрозділ проходив медичну і тактичну підготовку. Ми відпрацьовували й втрату крові, й надання допомоги. Якось я знайшов комплекс вправ від одного з найнебезпечніших злочинців Англії, він у тюрмі так займався — я так виснажував себе тренуваннями, часом до запаморочення, але завжди переконував сам себе, що колись воно мені знадобиться. Це спрацювало, коли отримав поранення.
Про війну й адреналін: Я перевівся служити до ЗСУ, потрапив у підрозділ FPV, якраз тоді сформували РУБАКи — роту ударних безпілотних авіаційних комплексів. Там мій фанатизм також відіграв роль — мені це сподобалося і досить швидко почало виходити. За два місяці командиром відділення почав їздити на бойові задачі. Коли летиш, розумієш, що це не гра, наповнюєшся адреналіном, себе не контролюєш, а пілотуєш дроном. Ти стаєш дроном. Але від цього сповільнюється дрібна моторика і пальці можуть стати деревʼяними. Бувало, що після вдалого ураження цілі, кладеш пульт, а руки трохи тремтять, і розумієш: “О! Це воно!”. Ти довго до цього йдеш, щось робиш і воно виходить.
Про поранення і прийняття травми: Я був у 30 метрах від епіцентру вибуху. Свисту не було, лише спалах. Інтуїтивно почав падати. Мене вирубило на хвилину. Я встав надати допомогу побратиму, але не зміг стати на ногу, вона лежала під кутом 90 градусів. Зрозумів: “Тут можна й завершити подорож”. Наклав турнікет. Побратим, на жаль, був ближче до епіцентру вибуху…
У лікарні двічі запитував лікарів, чи можливо врятувати ногу. Шансів не було.
Але вже через тиждень, як біль почав трохи минати, я спробував стояти, присідати на одній нозі. Прийняття — це розуміння, що далі треба жити. А найбільша підтримка — це бажання йти до цілі. Мені подобається бути активним, і те, що я можу своїм прикладом на когось повпливати, когось змотивувати. Джміль не знає, що його тіло непридатне до польоту, тому він летить. Ми також не знаємо усіх своїх можливостей, тому й робимо. Якщо людині не ставити обмеження, вона може все. Мені реабілітолог не рекомендувала брати участь у нацзмаганнях Ігор Нескорених, бо в мене рана не загоювалася. Але я подумав: “Я з вами так життя втрачу, якщо просто сидітиму”. Хлопці своїм прикладом дуже мотивують.
Ми зараз в Іграх Нескорених підіймаємося вгору, а після міжнародного заходу дуже важливо, щоб ніхто не пішов в апатію. Дуже важливо продовжувати бачити ціль далі.