Сергій Храпко пішов до військкомату влітку 2014-го, але тоді його відправили додому. Повістка прийшла в січні 2015 року. Вже тоді він розумів, що війна надовго. У 2015 Сергій отримав важке поранення — втратив руку та ногу. Але постійно влаштовує для себе марафони з волонтерською метою, займається різними видами спорту та підтримує поранених у шпиталі.
Про себе. До участі у війні я виготовляв та продавав дитячі шкільні меблі. По Україні багато їздили. А потім в тих школах і садочках ми й воювали. Сидів на тому стільчику, який три роки до цього привозив і думав: “Оце так сюжет”.
Про захоплення і спорт. У мене двоє дітей і цього вистачає. Це моя підтримка і натхнення. Все заради них.
Займаюся стрільбою з лука, дайвінгом, плаванням, петанком, вейксерфінгом, вейкбордингом, лижами. Залу кілька разів на тиждень відвідую. Часу не вистачає, але було б бажання. Я ж не щодня батрачу. Пригоди на одне місце завжди знаходяться. До спорту ще й додаються різні активності.
Я б подорожувати хотів до спаду. Та зараз це не на часі. Наразі роблю те, що можу на своєму місці. Я тут (у збірній Ігор Нескорених) не заради власного задоволення. Це той самий крок, щоб просувати шлях реабілітації. Я тут для підтримки поранених побратимів, щоб показати їм цей шлях.
Зараз дуже багато можливостей існує для поранених. У 2019 році коли я займався вейкбордингом, то сідав на голу дошку, без крісла, і так катався. А зараз в Україні мінімум чотири вейкпарки забезпечені адаптивними кріслами.
У мене немає улюбленого виду спорту. Я люблю теніс, серфінг — дуже подобається, вейк — теж круто. Стрибки з парашутом — це така легкість. Але водночас і трохи страшно, коли робиш крок. Зате потім — уууухх! Планую спробувати дайвінг, але не у морі. І мутна вода мене трохи насторожує. Океанські хвилі хочу відчути також.
Насправді я таким активним був і до поранення. Щоправда, тоді не вистачало грошей, часу. А зараз не відкладаю те, про що мріяв колись.
Якось сиділи з хлопцями, я запитав, що робитимуть взимку. А вони кажуть: “На лижах будемо кататися”. Я питаю: “А безногим лижі можна намутити?” Вже за пів року я катав в Буковелі, ще за місяць — у Канаді. І от, скоро знову у Канаді кататиму.
Про важливе. Двічі на тиждень відвідую шпиталь — хлопців поранених. Зараз дуже швидко поранені там змінюються. Більше тижня ніхто не затримується, навіть познайомитися не встигаю. Раніше можна було приїжджати до одного й того самого хлопця протягом місяців. А зараз в понеділок кажу: “Я у пʼятницю забіжу”, а в пʼятницю його вже немає — перевели або до іншого відділення, або до іншого шпиталю.
Сприйняття поранень і травм серед військових раніше і під час повномасштабної війни кардинально відрізняється. Відмінне й ставлення до власного здоров’я, до втрати кінцівки. Зараз вони всі начитані, знають, куди йти, що робити. Я, до прикладу, про свої пільги дізнався вже коли виписався зі шпиталю.
Про сприйняття своєї травми. Коли в реанімації прийшов до тями, все думав: а як далі жити, що робити тепер.
Тоді не було такої обізнаності про протезування. Для мене було дивиною, як рухатиму ногою. Я розумів, як культею рухати, коли вона є, навіть будь-якої довжини. А от, як рухати ногою, де нема нічого взагалі, було зовсім незрозуміло. Біля мене тоді не було нікого, хто б пояснив чи показав програми якісь для протезування. Протезистів до нас не привозили. Вбивав в пошуковику слово “екзартикуляція”, а воно без подробиць інформацію видавало.
А коли з реанімації переїхав у відділення, то вирішив: про що думати, якщо нічого немає. За великим рахунком для мене нічого особливо не змінилося. Я що робив, те й можу робити. Хоча, це усвідомлення не падає згори. Я приїхав додому, все спробував робити, виявилося, що все виходить, щоправда, складніше і повільніше. На тому питання закрилися. Не було ниття, типу: “Як жити далі?”
Дружина мені тоді сказала, що їй байдуже, є в мене рука чи немає: “Варив їсти. Йди варити їсти”. До речі, я був категоричним противником годування мене з ложечки. Це було лише в реанімації, й на тому скінчилося. Тим більше друга рука в мене є.
Про суспільство. Зміни у сприйнятті людей з пораненнями почалися після 2022 року. Раніше збирали кошти на реабілітаційні центри, але щось їх не було. А після 2022 цілу купу створили. Потреба виросла, звісно, але і до 2022 вона була немаленькою. У нас і ветерани “зʼявилися” лише у 2022, а до цього нас наче й не було.
З 2015 року до 2022 до мене один раз підійшов чоловік з сином і подякували. Якось у 2016 році один дядько ходив-ходив навколо мене, а потім запитав: “А куди це пів людини ділося?”. Нереально всіх виховати чи всім пояснити.
Зараз тричі на день можуть підійти з подякою. Не щодня, звісно, проте, значно частіше дякують. Але й багато грошей “виловлюю” з кави — люди чомусь вважають, що впихнути пʼять гривень в каву ветерану на кріслі колісному — це підтримка. Тепер не зупиняюся з кавою біля входу в магазин, їду трохи далі.
Про щастя. В мене все є — родина, я сам. Я роблю те, що люблю. І мрію подорожувати.