Любов до військових з дитинства
Я народився в селі біля військової частини, біля полігону. Нормальні діти бігали за гаражами, або на майданчиках. А я брав в баби молоко і біг до солдатів, щоб дали посидіти в САУшці. Постійно форма військова мелькала перед очима.
Батьки працювали в Яворові і я туди їзди в художню школу, до репетитора. Тому військових бачив часто. І тато завжди про військових говорив позитивно. Він не військовий. Був солдатом за радянських часів.
А ще я хотів змужніти, бо був хлюпіком.
У 2004 році в США вийшло багато фільмів про бойові дії на Сході. Тема Близького Сходу, миротворчості в курсантському колі дуже сильно розкручувалася. І майже всі хотіли потрапити у миротворчі місії. У Косово, Сьерра-Леоне, можна було поїхати спостерігачем в Ірак, Афганістан. Я хотів поїхати в Афганістан.
У 2008 році, коли я вступав в Академію сухопутних військ гетьмана Сагайдачного, батьки дуже відмовляли. Якраз росіяни почали війну у Грузії. Батьки казали, що в нас колись також буде з ними війна.
Вже під час Майдану стало зрозуміло, що просто так все не мине. Щоправда, я не думав, що буде аж настільки велике захоплення, що окупують Донецьк і Луганськ, що буде так надовго. Я очікував бою на кордоні. Тобто, заруба на кордоні, і не метру не віддати. Не думав, що скільки є зрадників в державі. В поліції, СБУ.
Загалом військові не мають права брати участі в таких подіях, як Майдан. Але я на той час служив в Запоріжжі, був командиром взводу артилерійської розвідки в 55-й бригаді, то перевдягався і час від часу ходив на місцевий Майдан.
Після Майдану наша бригада жила у стані “протидиверсійного резерву”. Ми не знали чого очікувати. Будь-хто тоді міг одягнути балаклаву, назватися “Правим сектором” і захоплювати військові частини. Ми тоді намагалися робити так, щоб 60% підрозділу було завжди на чергуванні. Я тоді перевівся з Запоріжжя і приїхав у Яворів. Якраз у лютому. На посаду командира взводу розвідки.
Початок війни у 2014
У мене в компанії троє друзів народилися в лютому, ми завжди разом святкували. І тоді, 27 лютого 2014 року, замовили ресторан. Якраз у день вторгнення росіян до Криму. Мені зателефонували, щоб я за годину був в бригаді. Тільки дійшов до друга, щоб сісти в машину, розвернувся, взяв рюкзак, і додому не повертався. Був постійно в бригаді.
Бригада займалася мобілізацією. На той час були підрозділи, які готові були виїхати негайно. Ми провели бойове злагодження. Так є за вимогою бойових статутів, – не зразу піти в бій, а ми провели маленьку війну в селі на полігоні. Навчилися будувати колони. Кожен солдат вже знав чітко свої обов’язки. І перша наша батальйонно-тактична група виїхала 8 березня в район Сум, на прикриття кордону. А я залишився, як один офіцер з роти, на мобілізацію. Я готував техніку, ремонтував. Цим займався до червня.
24 бригада, 55-та, з якою я співпрацював, могли наносити вогневе ураження. 72 бригада, 80-та, 25-та, 36-та були готові дати бій одразу. Дуже не люблю, коли кажуть, що до 2014 року армія у нас була поганою. Так, армію до війни скорочували, її поставили в такі умови, але чому армія була поганою? З чим вона не справилася в перші дні російського вторгнення?
Війна перших років
В травні перша БТГр 24 бригади вступила в бій. У Донецькій області, в Слов’янську. Мій перший виїзд на війні був в Лиман. Тоді він називався Красний Лиман. Як такої першої лінії не було. Ми могли пройти, а позаду нас були сєпари. Ми боролися за висоти, шляхи, населені пункти.
Я був настільки самовпевненим лейтенантом, що аж страшно згадувати. Не боявся снарядів, п’ять років чув як вони вибухають. Бачив, що на горизонті десь за кілометрів вісім, наприклад, хтось стріляє з зенітної установки, чути звуки бою, але не було страшно. Страшно було, коли по нас стріляли. Тоді декілька разів “Отче наш” перемолився… Та як декілька разів… Певно разів 150. А потім, коли був обстріл, ми всі під БМП ховалися. Просто під машину лягали. Тоді жартували: “Хто перший забіг, той сцикло”.
У липні-серпні 2014 року ми зробили великий рейд в тил противника – обійшовши Луганськ, дійшли під російський кордон. Перший бій під час рейду був в Сєвєродонецьку, але ми прорвалися і далі не отримували опору. Їхала велика махіна – вся бригада – дві артилерійські батареї, одна батарея “Градів”. З нею вступати у бій було смертельно. Нас підтримувало багато підрозділів. З нами їхала і 55 бригада, яка підтримувала далекобійною артилерією.
Ми закріпилися у селі Волнухине, Лутугинського району. Там було валево. Росіяни обстрілювали нас зі своєї території, багато разів намагалися нас штурмувати. Їм не вдавалося. Хоча ми втратили багато техніки. Броньовану техніку не так просто вразити, а паливозаправники, “Урали”, які підвозили харчі і боєприпаси, всі були знищені.
Ми відступили до заводу в Лутугине. Там трохи відновилися, ремонтували техніку. Ми, 30-ка, 80-ка, перша танкова бригада з Гончарівська і “Айдар” тримали оборону два місяці – майже всю Луганську область, до російського кордону. Закріплювалися на шляхах, там, де противник міг проїхати. Від того рейду ми були в оточенні.
Оточення буває стратегічним, оперативним і тактичним. Стратегічне — це в межах області. Оперативне — до 50 кілометрів. Тактичне — 5 кілометрів. Якщо я чув, що ми в оперативному оточенні, мені ставало легше. Не так близько.
Ми дурили противника в радіоефірах щодо того, скільки в нас залишилося боєприпасів. Домовилися, що будемо все множити на 10. В серпні були сильні бої. До нас з одного випуску прийшло семеро лейтенантів і в одному бою не стало чотирьох. Вертоліт забирав поранених і загиблих щодня. Одним із завдань мого підрозділу було – патрулювання ділянки, в якій сідав гелікоптер.
Місцеве населення спочатку боялося нас, бо в окупації вони були під “казакамі”, а вони пробиті на голову. Ми ніколи нічого у місцевого населення не вимагали. Нам не цікаво було. Взагалі навіть не хотіли спілкуватися. Але за тиждень всі побачили, що ніхто нікого не б’є, не ґвалтує, не краде. Пам’ятаю, коли трошки життя відновилося, ми ходили в магазин, наприклад, ковбасу і пиво купувати. Для них був шок, що ми платимо гроші.
Під час ще рейду проходили село Кам’янка, там були переселенці з Дрогобича, вони нам дуже допомагали. Ще нам допомагала сімейна пара – напевно, найінтелігентніші люди, які там були. Їх потім сєпари розстріляли. Пам’ятаю, були в дуже бідному селі. Паркани похилені, хати нещасні – але люди давали все, що могли. Така різниця між селами на Луганщині – одне багатше, інше зовсім бідне. Але природа в тій області дуже гарна.
Бої за Луганщину
Я був впевнений, що війна закінчиться. У вересні я мав їхати на море. Ходив в “дубку”, а парадна форма, “британка”, була схована в рюкзаку. Був впевнений, що зі мною нічого не трапиться.
Я вже коректував вогонь по Луганську, по гаражних кооперативах, де в сєпарів була схована техніка. Якби не дозволили так звані “конвої”, оті російські білі КАМАЗи, за тиждень ми б їх вибили. До середини серпня ми воювали з “казакамі”, сєпарами, а потім заїхали росіяни – псковські десантники.
23 серпня у нас був переможний бій. Ми багато захопили їхньої техніки. Третій полк спецпризначенців в нас потім ще позбирав полонених. Там було настільки потужне вогневе ураження нашою артилерією, що не було шансів комусь вижити. І водночас здійснювався напад на нас. Вони хотіли взяти в оточення, але не вийшло. Те саме відбувалося з підрозділами 80-ки. Їх намагалися оточити. І вони дали бій. Аж солдат наздоганяв танк. Було таке, що солдат біг за танком. Російський танк звалював. У нас був такий бойовий дух, таке піднесення.
У Луганському аеропорті щось сталося подібне, як в Донецькому – все обвалилося. Баки з паливом, злітна смуга, ангари – все знищено. Десантники прийняли рішення викликати вогонь на себе – частина тоді відступила, когось в полон захопили. Росіян теж брали в полон. Сєпари потім в термінал два тижні ще заходили. Там ще восьмий полк спецпризначення був.
Якось до нас випадково заїхали російський прапорщик і два солдати-десантники. Прапор п’яний був в нуль. У них була карта, куди вони мали їхати. І ми по тій карті ціле 25 серпня лупашили артою.
Поранення
31 серпня чи 1 вересня я отримав поранення. Не знаю точно коли, така втрата часу була – спав по дві-три години. Тоді було прийняте рішення залишати цей район. Єдиним завданням було – прикрити відхід 80-ки. Залишки хлопців виїжджали. Якраз тоді стався артилерійський наліт противника. І мене поранило. Це 11-та година дня.
Я весь час був при свідомості. До Харкова, до операції. Мене накололи буторфанолом, а він діє, як алкогольне сп’яніння. Пам’ятаю, деякі спогади відео, деякі спогади картинками.
Все відбувалося ніби заповільнено. Слоумо, як у фільмах. Та голова ще не встигла впасти на землю, а я вже розумів серйозність поранення. Падав вічність. Якраз у ту вічність все і зрозумів – що робити, що не робити, як жити далі, і, що, напевно, не ходитиму. Я відчував, що осколок влетів в хребет. Не потрібно бути дуже розумним, щоб все зрозуміти.
Я дуже переживав за руку. Це був один осколок. Спочатку влетів в руку, потім змінив траєкторію і застряг біля серця в хребті. Хребет врятував серце. Мені хірург сказав, що розмір осколка 3 см на 4 см. По відчуттю було ніби машина збила. І купа пилюки. Ця пилюка, те як падаєш, удар тулуба об землю – все, як в голлівудський фільмах.
Хотілося жити. Але я знав, що не помру. Був певний. Я знав, що заберуть, евакуюють. Я ще говорив, зі мною солдат був. Він втратив свідомість. Потім отямився, наклав мені джгут. Викликав хлопців. Колону, у якій мене евакуйовували, обстрілювали.
Реабілітація
Батьки дуже плакали, коли мені робили операцію. Дуже дурна річ – не говорити пацієнтові, що з ним. Я не знав, що таке сепсис. Думав, щось, як нежить. Ну, сепсис, то й сепсис. Мені ж не пояснили. Казали: “Який смішний львів’янин”. А потім температура 40… Прийшов тато і забрав мене у приватну клініку. Завдяки татові я досі живий.
У приватній клініці мене виходили і зробили операцію по стабілізації хребта – вставили металеву конструкцію, щоб міг сидіти. Ходити я не зміг би – спинний мозок перерваний.
Завдяки татові я поїхав в Німеччину. Пробув там майже рік.
Я знав, що повернуся додому і точно чимось займуся, не валятимуся просто так. А моменти відчаю були у такі періоди, коли, наприклад, не можеш сходити сам в туалет. Все ставалося неконтрольовано. Вже навчився це контролювати.
Після отримання травми у багатьох з’являється апатія. Бісять люди. Але коли ти не ходиш, з’являється багато терпіння. Треба чекати. І тоді виховується сутність самурая.
Мене насправді, підтримувало багато людей. Я нікого не загубив після поранення. Друзі приходили, волонтери. у Львові завжди приходила сестра Віталія і приносила мені бульйон – десь побачила пораненого хлопця зі Львівщини і приходила. Я не їм бульйон, він мені бридкий. Як “шуба” і холодець. А вона приносила, я не їв, але ми познайомилися і досі підтримуємо спілкування. Ще одна дівчина з мамою приносили домашню їжу. Батьки приїжджали, Олеся – жінка, приїжджала. А в Німеччині діаспора приходила.
Мої друзі мене зустріли, коли я повернувся з Німеччини і забрали на гульки. Не сиділи зі мною в хаті.
Потім я шукав роботу. Ніколи не був зациклений через здоров’я, більше переживав за працездатність. Якось мій друг, який тепер є кумом, попросив його підвезти на полігон, а перед цим ми вирішили поїхати на озеро, поїсти шашлику. Там відпочивали заступники начальника академії. Вони запитали, чи не хочу викладати в академії. Я погодився. Питання з роботою вирішилося за секунду. Тепер я викладаю в Академії сухопутних військ гетьмана Сагайдачного.
Якби в мене хтось запитав, чи хочу я все повернути назад, чи поїхав би я знову на війну, я відповів би, що зробив би так, як зробив.
Коли для тебе був найскладніший період?
На ліжку. Найтупіший період – коли лежиш і… просто лежиш.
Чому після отримання травми багато хто відштовхує тих, хто намагається допомогти?
Я відштовхував дівчину. Зараз вона моя дружина. А тоді була апатія. Наслідки травми у мозку так працюють, що нікого не треба. Сам справлюся. Дратують люди. Не цікаво з людьми. Самим з собою мені ніколи не було сумно, а після травми, тим більше.
Що вважаєш найважливішим для реабілітації після поранення?
Вважаю, що для будь-кого, хто отримав поранення, є три рішення: машина, квартира, робота. І не бухати. До того ж людині з пораненням зараз є багато можливостей отримати освіту.
Що для тебе мотиватор?
Майно, гроші. Хочу бути заможним. Гроші багато що дають. Здоров’я можуть дати, щастя, хто б що не говорив. Смачна їжа – це теж гроші. Гроші не заради випендрювання, а заради впевненості.
Як сприймаєш повномасштабну війну?
За це можна критикувати, але певною мірою було навіть відчуття легенького задоволення, бо нарешті більшість зрозуміла, що в країні війна. Тепер ніхто не говорить, “щоб був мир”, всі хочуть перемоги. До повномасштабної війни було багато російської мови. А зараз росіяни використовують свою мову, як зброю. Багато хто починає це розуміти. Народ зрозумів нарешті, хто такі мо**алі, що треба знати нашу історію. Українці нарешті перестали бути селюками, зрозуміли, що у нас є українська шляхта, козаки, УПА.
Ти бачиш перемогу?
Я бачу сценарій Ізраїлю. Ізраїль переміг, але не перестав воювати. Ізраїль розвивається і в нас так буде. Це, як деякі хлопці без ноги живуть краще, ніж з ногою. Торкнеться всіх. Абсолютно. І тих, хто зараз відмазується. Гинуть круті. Але війна зробить з некрутого крутого. За загиблих народяться нові козаки.
Наша країна вийшла з зони комфорту і так розвиватимемося. Але війна буде постійно. Серце стане трошки камінчиком і будеш інакше на все реагувати.
Ти помічаєш зміни у ставленні суспільства до армії?
Я постійно у мілітарному колі спілкування. Троє найкращих друзів воюють вже давно. Ми не думаємо про враження цивільних. У нас, напевно, своя бульбашка. Я працюю в ІТ-компанії. І там нікого немає військового. Але вони всі дуже про армію. ІТ-компанія старається купити автомобіль раз на місяць. Багато донатять самі програмісти. І всі “плюшки” тепер йдуть на армію.
Як суспільство повинно дякувати військовим, ветеранам?
Ніяк. Не люблю, коли привертають до мене увагу. Я складав присягу, можливо, більше собі, ніж народу України. Йшов на війну не за когось конкретно, а заради того, щоб Україна була вільною. Я хочу, щоб до цього приклався кожен і дякував собі.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я потрапив випадково. У 2017 році вже пробував потрапити у проєкт, просто для фану, але коли треба було їхати на загальнонаціональні збори, відмовився, бо не люблю кудись їздити. Це для мене стрес. Якщо вихідні, – на дивані треба лежати так, ніби його завтра продають. Для мене найкраще: фільм, книжка і люблю кодити, люблю програмування. Піца з друзями теж класна штука. Але вдома.
Зараз було вже не гарно відмовлятися. Але для мене важлива медаль в Дюссельдорфі – не люблю щось робити не до кінця. Якщо вже я тут – давай змагатися.