Мрія про море
З дитинства хотів бути моряком. Я любив море. Ми їздили в Крим у 2006-2008 роках, у Сімферополь, Севастополь, Євпаторію. Я, малим, дивився на горизонт, бачив кораблі і казав батькові: “Я виросту і піду працювати на корабель. Тільки ще не визначився, на військовий, чи ні”.
Коли мені виповнилося 18 років, ми поїхали в академію імені Маринеска, в Одесі. Але там така ціна була за навчання, що батьки не потягнули б. Тому, треба було йти на строкову службу. Я сказав одразу, – хочу в морську піхоту або у Військово-морські сили. Хоч щось пов’язане з морем.
Я сам пішов у військкомат. Думав: “Треба йти служити, бо треба бути мужиком”. У мене дід воював, дядько воював в Афганістані. У мене оточення таке. Я виріс фактично без батька, бо мій батько завжди був за кордоном. Він хотів, щоб в нас був гарний будинок, машина, щоб ми нічого не потребувати. І він приїжджав додому на місяць, а їхав на пів року. Мій батько служив. У нього 12 дітей в сім’ї – дев’ять хлопчиків і дівчатка. І всі хлопці служили в армії. З дитинства мені казали: “Виростеш, підеш служити”. А я хотів бути моряком. Хотів заробляти на цьому. Зрештою, вирішив, – якщо не можу потрапити на море як моряк, але можу потрапити як військовий, значить, буду військовим.
У мене був план, – відслужити строкову службу і піти коком на корабель, навіть пішов в училище вчитися на кухаря. Думав після строчки матиму кілька виходів в море, і це допоможе надалі.
Коли прийшов у військкомат, потрапив на обласну комісію. Пройшов її, і через два тижні – з речами на вихід.
Морська піхота
У Козятині ми були на розподільчому пункті – чоловік 600-700. До нас приїжджали “покупці” (з різних родів військ обирати собі військових). Я побачив чоловіків в синій формі і подумав, що мені треба до них. Але ледь не потрапив в роту охорони. Та коли зайшли знову чоловіки в синій формі, сказали, що вони представники ВМС, я видихнув.
В учебці – 198 навчальному центрі в Миколаєві – зрозумів, що хочу в морську піхоту. У нас був старшина, який не подобався мені своєю тілобудовою – такий сухарик, а я бачив в береті морської піхоти здорового чоловіка. Розумів, що мені потрібно туди, де він. Бо я з дитинства займався ММА – змішаними єдиноборствами, люблю битися. А нам казали, що на кораблі будемо тільки мити палубу своїми речами, і не поїдемо на полігони, не будемо стріляти.
Зрештою мені вдалося потрапити до 35 бригади морської піхоти, 8 батальйон. Прослужив півтора року і почалася повномасштабна війна.
Ще, десь за пів року до початку повномасштабної війни, ми були в Олешківських пісках, а вони знаходяться за 290-300 кілометрів від Криму. Бригади починали виїжджати на бойове чергування під Крим. І вже ставало зрозумілим, що це не просто так.
Нас так почали ганяти. До цього це взагалі був дитячий садок, а тут комбат дуже ганяв. І ще й казав: “Вірите чи не вірите, але ви будете ще на строковій службі, і почнеться війна. Не така, яку 2014-2016, а жорстокіша”.
Мені подобалося, як нас муштрують. Важко було, але подобалося. Комбат розслабитися не давав. Ми бігали з бронежилетом і автоматом по спеці серед пісків, потім наказував зняти футболки, ми були мокрі від поту та спеки, а він бив нас у груди і ми падали в пісок. Нам заборонялося обтрушуватися. Комбат казав: “Ви маєте бути воїнами. І випробування маєте проходити ідеально”. Наш комбат загинув на війні – Дердуга Сергій Миколайович (3 червня 2022 року під час наступальних дій в Миколаївській області, внаслідок зіткнення з противником отримав численні осколкові вогнепальні поранення несумісні з життям).
Клятва морського піхотинця також дуже складно здається. Але треба заслужити берет.
Потім ми трохи були у Генічеську і зрештою повернулися на ППД, де знову почалася звичайна служба. У кінці січня 2022 року нас зібрав комбат і просто в лоб сказав: “Білоруси почали навчання. Разом з росіянами. Буде наступ. Я вам говорю, це на 100%. В середині лютого, або в кінці лютого буде наступ”.
Приблизно 11 лютого хлопців, які поїхали в відпустки, строковиків, контрактників, почали повертати. Мені вже тоді почало здаватися, що буде щось нездорове. Морську піхоту і десантників готували так само як строковиків. Тільки у строковиків умови менш справедливі, ніж в контрактників. А у перші бої дуже багато строковики на себе брали. До прикладу, у Харківській області, коли почалися наступи, там найбільше стримували їх Національна гвардія України і строковики. Вони підбили кілька танкових бригад.
Ми виїхали на бойове чергування в Грибівку – на кордон моря. Наша бригада вся тримала берег моря. Тоді щодня говорили, що буде наступ, а мені здавалося, що зараз поганяють і поїдемо назад. Не дуже хотів вірити у початок великої війни. Але коли почали збирати усіх резервістів – все вказувало, що це не просто так і війна таки буде.
В січні, коли я був у відпустці вдома, сказав мамі, що ймовірно, це мій останній візит додому, що буде війна і я можу не вижити. Шостого березня в мене мав бути дембель, а 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росіян.
Війна
Вночі 24 лютого нас всіх підняли по бойовій тривозі, але всі так тихенько ходили, сміялися, здалося, можливо, це навчальна тривога. Ми вантажили “Урал” боєприпасами до 4 ранку, а потім нам сказали: “Хлопці, молодці, йдіть спати. Завтра зранку виїжджаємо, на навчання, все добре”.
Я ще зателефонував другу-прикордоннику, який у Чернігові служить, кажу: “Вас теж по тривозі підняли, чую голос вже не сонний, ніби раніше прокинувся”. А він відповідає: “Я чую, як російські танки їдуть на нас”. Спробував його заспокоїти, сказав, що впевнений, що війни не буде.
Поклав слухавку, тільки голову до подушки, і перший приліт по міжнародному аеропорті в Одесі… Ми всі “по конях”, і вже все робили значно швидше, ніж вантажили “Урал”.
Я дізнався, що Олешківські піски окуповані. Дуже швидко. Сумщину окуповують, Київщину, Херсон забрали… Я був шокований.
Чули вибухи, чули обстріли, але ніби десь далеко. А потім побратим каже: “Дивіться!” Ми повертаємося, а там 14 російських десантних кораблів стали в ряд і стріляють по Одесі. І йдуть на нас.
Полічив, що в одному кораблі 300 військовослужбовців і 25 одиниць техніки і, тим більше там не чмобіки, а справжні морпіхи, які вміють воювати.
Наші гаубиці і “Гради” по них працювали. Спершу здавалося, що вони ніяких ушкоджень не наносять кораблям. А потім один задимівся, другий задимівся, і вони всі відійшли за обрій. Ми днів п’ять спостерігали за морем, за російськими кораблями. Вони нас “кошмарили” – з’являлися і відходили. Так ми воювали біля моря ще місяці два. Кілька катерів росіянам підбили. А потім перейшли в Миколаївську область. Я був у штурмовій роті. Загалом в мене 17 штурмів.
Потім нам сказали, що переводять на Херсон. Я зрадів, бо дуже не хотів на Донеччину. Розумів, що на Донеччині хлопці стоять намертво вже вісім років, а Херсон – щойно окупований, важкий напрямок. Я хотів скоріше повернути це місто.
Бої за південь
27 травня ми пішли у контрнаступ. Нас дуже жорстко зустріли. Старшині відірвало обидві ноги і він загинув, командиру осколок залетів в спину, поки від ходив за аптечкою для старшини. Ще один старшина пішов до “Уралу” і чітко в нього прилетіло – загинув також. Ми ще не почали бій толком, а в нас вже такі втрати. Ми окопувалися під дуже сильним обстрілом. І річку Інгулець форсували під дуже сильним обстрілом. Дуже багато наших там загинуло. Дуже. По нас у селі Велике Артакове так прицільно стріляли, що влучали в БМП, яка рухалася. Я впевнений, що нас і місцеві здавали, бо росіяни були дуже підготовленими, з чітко налаштованими мінометами.
Ми вирішили заїхати напролом до них, щоб їм довелося відступати, бо якщо міномет працює на п’ять кілометрів і вони по нас з нього працюють, якщо ми будемо наближатися, їм треба буде трохи відступати, щоб по нас працювати. Найкращий захист – напад. Я тоді виконував обов’язки командира взводу.
Дорогою нас дуже сильно обстріляли. Прилетіла 120 мм міна – один хлопець без голови, другий без рук. Загинули одразу. А в контрнаступі ніхто ні за ким не повертається – впав з БМП, тебе вже не підберуть. За тобою не будуть 20 чоловік повертатися.
Під цим вогнем ми влетіли в одне село. В бік росіянам. Через те, що працювала наша артилерія, міномети, танки гуділи і наші, і їхні, вони не чули, не знали, що ми їдемо на них. Знищили їх багато. Потім наші відбили ще одне село. Але на Андріївці наш батальйон розбили. І ми своїх вбитих і поранених вивозили під обстрілами групами. Тоді загинув Стасік – мій кращий друг, з яким ми в армії дружили – хвостовик від міни влучив чітко посередині бронежилету.
Коли вивозиш поранених і загиблих побратимів, вмикається певна холоднокровність. Немає часу думати про те, як їх всіх шкода. Думаєш лише, що треба побільше хлопців вивезти. Я тоді розумів – якщо ми дочекаємося там ночі, росіяни підуть на нас і задавлять просто технікою. Розумів, що нам треба швидко вивозити своїх хлопців. Хоча, ми так всіх і не забрали…
Коли повернулися за третьою групою поранених, нам влучили в БМП, ми вирішили сховати МТЛБ в посадці і трохи перечекати обстріл. Мав ще наш танк прикривати. Я до ще одного свого друга “Чави” кажу: “Йди подивися, де танк”. Роблю крок і все…
Поранення
Впав і одразу хотів встати, та відчув, що не маю опори в одній нозі. Наступив одразу на два “Лепестка”, один за інерцією спрацював. Ще й посікло добряче. Я усміхався, але розумію, що це був стан шоку. Дуже сильно боліло – не одразу, але боліло так, що я благав лікаря, щоб він мені щось вколов, щоб вирубитися. 4,5 години лежав з відірваною ногою.
За п’ять місяців до мого поранення, тоді ще моїй дівчині наснився сон, ніби я приїжджаю на дембель в такій гарній формі, підіймаю ногу, а у мене там протез. А того дня, в той самий час, коли мені відірвало ногу, від 12:00 до 14:00, до дівчини у вікно залетіла пташка і вдарилася їй в праву ногу клювом.
За шість кілометрів від бойових дій втратив ногу, і в швидку, яка мала мене евакуювати, влучив снаряд, її розірвало. Я сів в іншу.
Півтори години мене вивозили через понтонний міст. Ногу мені так відірвало, що просто висіли пальці на сухожиллі. На БМП їхали, по всім пагорбам, нога відірвала літала і тими пальцями билася постійно. Я взяв їх і відірвав.
Все життя боявся стати на міну. На інженерних роботах в армії думав, що стати на міну – це найжорсткіше, що може бути в житті. “Чава”, з яким я був з першого дня на службі, боявся снайперів і його вбив снайпер. Не знаю як це спрацьовує.
О другій годині ночі, коли мене довезли, хотів дзвонити додому, але розумів, що мама з дівчиною сплять. А вони знали ще вдень, бо коли я відключився, “Чава” подзвонив і сказав їм. Вже на ранок в лікарні попросив медсестру подзвонити мамі і сказати, що мені відірвало ногу, бо не міг сам сказати. Розумів, що мамі буде важко і може вона почне плакати. Але вона не плакала. Моя мама працює в Вінницькій міській раді, мама – боєць. В мене вся сім’я така. Мама обдзвонила всіх знайомих і щоб мене забрати, приїхало дві швидкі, а не одна.
А дівчина моя за час, поки я був на війні, дуже переживала, дуже схудла. Каже: “Я така рада, що в тебе обличчя не посічене”.
Реабілітація
Я не мав уявлення про протези. Бачив хлопців, які на них ходять, але не знав як ходити на протезі, коли в тебе немає ноги, думав, що напевно все ж муляє. Але мій протез підійшов мені ідеально.
Мене дуже дратувало їздити на кріслі колісному, що не міг стати на ногу, що треба чекати на протез. Але біля мене були рідні, мені купили собаку – кане-корсо. І він став мені реабілітологом. Мама мене возила на візку, пес йшов поряд, а потім я сідав на траву і з ним бавився. Я розумів, що мені потрібно щось робити, щоб не пригнічуватися. А коли поставили протез, я з ним щодня гуляв.
Дівчина запропонувала поїхати на протезування в США, бо такі протези як роблять в Україні, мені не подобаються. Американський протез підійшов ідеально. Пів року не відчував ногу, а тут відразу вийшло піти на протезі. І ходжу так, що в штанах непомітно, що я на протезі. Хоча, фантомні болі не минають. Особливо, на зміну погоди – п’ятка стріляє, пальці чухаються, болить.
Три тижні я пробув в Америці. Ми їздили штатами, зустрічалися з українською діаспорою. Це дуже допомогло змінити картинку від війни і повітряних тривог. В мене якось на телефоні увімкнулася повітряна тривога, яка тоді була у Вінниці, я вже зібрався йти в укриття, а мені кажуть: “Ти що, ми ж в Америці”. Або о 23:00 вже здавалося, що комендантська година… А там такого немає.
Коли зауважують, що ти наймолодший учасник збірної, як реагуєш?
Багато хто каже: “Тобі 21 рік, – ще пацан”. У нас зараз в країні такий стан, що в 40 років може бути пацан, а в 20 років вже мужик може бути. Вік нічого не означає зараз у нас.
От, у мене дитина народилася і я не вважаю, що це рано. Я нагулявся, мені вже не треба клубів. З друзями відпочивати мені класно, але вдома взагалі прекрасно. Я став дуже домашнім.
Який в тебе характер?
Я займався ММА з самого дитинства – це змішані єдиноборства. Постійно приходив з розбитим обличчям. Я дуже запальний по характеру. Але зараз вже змінився, пріоритети інші стали.
Які питання від журналістів тебе дратують?
Скільки ти вбивав? Мене це так злить! Я можу просто встати і піти, якщо в мене таке питають. Або, коли питають: “А ти колись взагалі вбивав?” Ні, я був на війні і просто сидів в окопі, чекав прильота.
Я можу розказати один дуже страшний випадок на війні. Мені складно, але я розповідаю, щоб наше суспільство знало, що таке р*сня. Коли ми заїхали з хлопцями в Херсонську область, в одному селі відсотків 80 хат було розбитих. В одній з хат почули крики. Під’їхали і побачили там маленького хлопчика, може роки два йому було – весь в крові. Поряд лежала його родина: сестричка, братик, вони напевно близнятами були, і батьки – всі розірвані.
Ти говориш, що багатьох хлопців “плавить”, а тебе?
Востаннє мене “поплавило”, коли зайшов у пологовий до дружини. Відчув запах крові і мене накрило. Дуже добре знаю запах крові, вивозив хлопців, з яких юшило. Згадав усіх хлопців, згадав дітей вбитих…
Мене на пологи не пустили, сказали, оскільки я військовий, мені не потрібно цього бачити, бо може глюкнути в певний момент.
Часто відчуваю запах пороху, коли пороху поряд немає. Мене ніби вимикало, але мама розповідала, що я говорив якісь речі страшні про війну. Я цього не пам’ятав.
Мене дуже спантеличував звук повітряної тривоги. Коли вперше приїхав додому і почув, не знав, що робити і куди бігти. На війні ж тривога не звучить. Мені не хочеться померти від ракети. В бою загинути – це круто, а вдома від ракети – це жесть.
В тебе багато друзів?
Після війни в мене дуже змінилося сприйняття людей загалом, деяких друзів, які казали, що не встигне початися війна, як вони воюватимуть. А самі досі не в армії. Я перестав витрачати час на цих людей. Два моїх найкращих друга з дитинства на війні. Їх мені вистачає.
Який висновок зробив з участі у боях?
На війні нічого не вирішує звання, клянуся. Деякі лейтенанти і капітани ховалися в погребах, а строковики сміливо виходили і сміливо йшли в бій.
Як правильно говорити – втратив ногу чи відірвало ногу?
Про**ав ногу.
Яким своїм вчинком пишаєшся найбільше?
Військовий не може пишатися своїми вчинками, я виконував свою роботу. А окрім війни – не знаю. Дитиною своєю пишаюся. Народили гарну донечку.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я дуже люблю спорт. І ще, я хочу захищати свою країну, але зараз не можу. Та мушу хоч щось робити для неї. Тому я прийшов в Invictus Games, щоб представити гарно Україну. І ще для реабілітації.
Я дивився на інші країни і розумів, що в них в Invictus Games беруть участь ветерани, які вже давно в цьому статусі, а не, як в нас, хлопці, які пів року тому отримали поранення.