Робота на залізниці
Я з Квасилова, на Рівненщині. Працював на залізниці – на локомотивному ДЕПО Здолбунів – бригадиром акумуляторного відділення.
З дитинства моїм хобі була стрільба. Все було пов’язане зі зброєю, стрільбою, навколовоєнним. Я мріяв потрапити в армію. Але через стан здоров’я мене не брали. Спочатку, колись давно, мріяв про авіацію. Бо в мене дядько майор, літав на гелікоптерах. Потім трохи подорослішав і мене морська піхота захопила. Мріяв стати морським піхотинцем або, як більшість мріяли стати спецпризначенцями, я теж хотів. Займався дзюдо, кікбоксингом.
У 2014 році мені було 16 років. А вже в у 2022 році перших два дні повномасштабної війни я намагався організувати родичів, подбати про їхню безпеку. Я їм рекомендував залишити країну, поки ситуація не роз’ясниться, бо було ж невідомо як далеко зможуть зайти російські війська. Рідні відмовилися. Тоді я закупив речі першої потреби, зібрав аптечку, пояснив більш-менш як робити перев’язки. А потім пішов до військкомату. Мене одразу не взяли, бо в мене була травма ноги, через яку я й був непридатний до військової служби.
Поїхав на роботу, і вже було важко відпроситися, бо залізниця починала, навпаки, більше працювати, перейшла на військові рейки. До того ж на роботі почали говорити про те, що можливо мені дадуть бронь від армії.
Вдруге пішов до військкомату, але не в чергу, де по особовим справам, а пішов до людей, які відразу йшли воювати. Пройшов медкомісію, заповнив документи і пішов. А на роботі вигадав історію, наче мене перестріли з військкомату і дали повістку, і все, я маю йти. А у військкоматі попросив повістку, щоб завезти на роботу, щоб не вважалося ніби я прогулював.
У мене на той час багато друзів, знайомих були вже в армії, дехто був в районі бойових дій. Я не міг відсиджуватися вдома. Вважав це неправильним. До того ж більшість моїх друзів значно молодші за мене. Я сподівався, що зможу потрапити до когось з них в підрозділ і приглянути.
У мене багато знайомих з Червоного Хреста, вони постійно навчали мене тактичній медицині. Багато вчився стріляти, в мене певні навички були. А мої друзі нещодавно тільки контракт підписали, що вони можуть знати, вміти? Ну, і я просто старший.
На війні
Спочатку мене готували як гранатометника. Потім з учебки перекинули в десантно-штурмові – 46-ту бригаду. І там мене відвели в бік з іншої черги і сказали: “Ми подивилися твою особову справу, хотіли б, щоб ти був розвідником. Нам потрібні розвідники”. Я відповів: “Чудово! Я мрію про це. Для мене буде великою честю стати розвідником”. Вони кажуть: “Ти перший, від кого ми таке чуємо. Ми дивилися, що ти готувався на гранатометника, тому ти можеш стати або гранатометником, або снайпером, або кулеметником”. З гранатомета прикольно стріляти, але носитися з ним не хотів. Бути снайпером – важка робота, я не знав, чи впораюся з нею. Тому обрав кулемет.
Перші бойові виїзди були у Херсонській області, у червні-липні. Я не мав про себе ілюзій, що якийсь Рембо. Усвідомлював, що не знаю, як себе поведу на полі бою. Можливо, я впаду в паніку. Найбільше боявся, – просто завмерти на місці і все. Затихнути, замовкнути, нічого не говорити, просто завмерти. Але як виявилося, такого зі мною не було. Було страшно, але я міг опанувати свій страх і продовжувати рух вперед, виконувати свої завдання.
У цивільному житті я любив грати в деякі комп’ютерні ігри. Коли перший раз ми рухались, – це нагадувало чимось деякі комп’ютерні ігри, коли ти йдеш, і там лежить автомат, там лежать набої, там лежить бронежилет, там рюкзак з речами. І ти очікуєш, що зараз пройдеш якусь ділянку і почнуть по тобі стріляти. Або зайдеш за той кут і по тобі почнуть стріляти. І ти весь час в напруженні.
Поранення, полон
Я отримав поранення 19 липня. Мало що пам’ятаю про той момент. Пам’ятаю, як ми йшли, як зав’язався бій, пам’ятаю, як мене поранили, але що було далі, не пам’ятаю чітко.
Ми натрапили на російську “секретку”. Спочатку прилетіло в груди. Я відчув, як запекло в грудях. Хотів по рації повідомити, що мене поранили, і щойно відкрив рота, відразу полилася кров. Це була куля. Потім прилетіло по ногах, і тоді вже під броню залетіло у хребет. Мене паралізувало. Деякі мої побратими відступили, деякі були вбиті. Зі мною залишився ще один поранений побратим.
Мене захопили в полон. Спочатку вони просто накачали мене знеболювальним і намагалися допитати. Я вирубився, потім прийшов до тями, в мене вже були зав’язані очі. І далі я не знаю.
Здавалося, що я десь тиждень пробув з зав’язаними очима. Один день здавалося так, на інший день здавалося, що я вже, можливо, декілька років в комі. Потім розв’язали очі, і я побачив, що мене прооперували, деякі рани були заклеєні. І виявилося, що це просто минув день з того моменту як мене знайшли, як взяли в полон.
Вони мене просто стабілізували, щоб я не помер. Я думав про те, для чого мене тримають в полоні з такими пораненнями. Але відповіді не знайшов.
Росіяни любили знущатися темою обміну. Могли прийти і сказати: “Все, вітаємо, тебе завтра обмінюють”, а потім ніхто не приходив. І на другий день так само: “Вчора не вийшло, але сьогодні точно”. І так протягом місяця. Або тобі повідомляють, що тебе обміняють, щодня, а потім перевозять просто в інший госпіталь.
Спочатку мене тримали в Севастополі, там якраз ще була хоч якась медична допомога. Вже коли мене перевозили, мені сказали, що я з Севастополя їду на обмін. І в документах, які мені поклали на груди, було вказане місто, так я дізнався, де мене тримали. Але мене перевели в Сімферополь.
Те, що допомагало вижити
Мені допомагала клятва десантника. У ній є такі слова: «Я ніколи не прийму поразки, я ніколи не спасую перед труднощами». Це те, що я постійно повторював.
Ще до армії, до повномасштабної війни, я часто дивився на досвіди різних військових з різних країн, про те, як вони десь воювали. Дехто з них розповідав про те, як вони були в полоні, і що їм допомагало вижити. Я ніколи не думав, що потраплю сам в полон, ставився скептично до цього. Але британські спецпризначенці розповідали, що коли ви потрапили в полон, у вас немає можливості якось протидіяти ворогу, в себе в голові противника можна принижувати. Шукати візуальні недоліки, додумувати якусь смішну історію, і головне в цих моментах – стриматися, не показати, що ти його зневажаєш.
Я уявляв, наприклад, як виїжджаю з тої палати, і до них говорю так, ніби не я в них в полоні, а вони в нас. Часом думав, що коли вони допитували як я потрапив в полон, варто було сказати: “Ми нічєво нє знаєм, нам сказалі, што ми єдім на учєнія”. Цікаво, яка в них була б реакція.
У полоні пробув з 20 липня до 13 жовтня. Я дізнався, що мене звільнили з полону, коли вже повантажили в нашу швидку. Спочатку всі говорили російською, а потім повантажили в швидку, я побачив, що людина в нашій формі до мене звертається. Мені сказали: “Не переживай, тебе обміняли, ми тобі допоможемо. Якщо тобі щось болить, скажи, ми зробимо знеболювальне, можливо, якісь ще поранення…”
Коли я вийшов з полону, було важко. Відчуття було, що я провів не три місяці, а десь 30 років, просто в замкнутому місці. Мені здавалося, що все змінилося, що я нічого не знаю, не знаю що і де відбувається. Бо в полоні росіяни постійно казали: “Ти з якої бригади? 46-ї? Так її вже немає!” або “Ти звідки? З західної України? Так ми її бомбимо постійно”. Вони постійно розповідали, що захопили Миколаїв, стерли його з лиця землі.
За дверима постійно були їхні поранені військові, і коли вони між собою розмовляли, в мене в голові більш-менш складалася картина, що відбувається. Потік нових їхніх поранених був постійним. Так ми дізналися, що наші підійшли близько до Херсона. Росіяни жалілися, що наша артилерія їх сильно косить, що наші майже зайшли в Херсон. І тоді було радісно. Це були єдині позитивні моменти.
Реабілітація
Спочатку було важко. Я не хотів взагалі ні з ким контактувати, не хотів, щоб мене взагалі хто-небудь бачив в такому стані. Я будував свої плани, що, наприклад, мене звільнять, я займуся реабілітацією, стану на ноги. І коли я вже буду на ходунках чи на милицях, тоді, щоб до мене хтось приїжджав.
Я постійно собі повторював: “Я ніколи не прийму поразки, я ніколи не спасую перед труднощами”, і планував просто далі працювати. Це те, що допомагало.
Через три-чотири дні до мене приїхали брат, мати, батько. Мені було важко. Я не знав, що їм сказати. Не знав, що відповідати на те, про що вони запитували. Відчуття важкості минало, коли я залишався сам.
Зараз все залежить від ситуації. Наприклад, якщо я десь в соціумі, то самому мені не хочеться залишатися. Мені потрібно, щоб поряд був хтось з людей, які мене знають, яким я можу відкритися, з яким можу спілкуватись. В соціумі часом нападає відчуття паніки. Здається, що всі на мене звертають увагу. В цьому була найбільша проблема.
У мене був такий психологічний заскок, коли виїжджав на вулицю, де буде скупчення людей, я просто намагався спочатку купити собі якусь маску, балаклаву, потім купив собі маску, щоб просто приховувати обличчя. І так я для людей ставав просто невідомою людиною на візку. Люди не знають, хто я.
Бо дехто міг навіть фотографувати. Якось таке було. Я виїхав, йшла незнайома дівчина з мамою, і просто мене сфотографували. З цим, до речі, були теж певні проблеми. Я довго, понад два місяці, не давав, щоб мене сфотографували. Навіть коли мені доводилося відновлювати паспорт. Для мене було важко психологічно, щоб мене знову сфотографували. Ка**пи любили, коли знущалися, знімають все на відео. Тикали камеру в обличчя. Але якось я це поборов.
Якщо взяти ходунки, зараз я можу метрів 100 пройти. Тільки з ходунками поки. Частина лікарів і реабілітологів кажуть, що у мене є 100% шансів ходити. Шансів, що бігатиму – не факт, але що з ціпком зможу ходити, є. А інші кажуть просто, змиритися, мовляв, вже не ходитиму.
Після змагань у Дюссельдорфі в мене багато планів. Потрібно вирішити питання з частиною – чи залишаюся я на службі, чи ні. Житло, машину потрібно купити. Одружитися нарешті. Ми планували до війни, але не склалося.
Протягом місяця після звільнення з полону, я просто не хотів, щоб дівчина мене бачила в такому стані. Але коли дозволив їй приїхати, я про це не пошкодував. Я розумію, що їй теж було складно. Вона мені постійно каже: “Я розумію, через що ти пройшов”. А я постійно думаю, що це фігня у порівнянні з тим, через що довелося пройти їй. Я це розумів весь час. Не хотів, щоб вона мучилася зі мною. Але вона вирішила, що це її рішення. Вона мене любить і так підтримує. Я не ідеальний, але намагаюся і її підтримувати.
Як ти можеш себе схарактеризувати?
Важке запитання. Я завжди був реалістом. І стосовно своїх сил я теж був реалістом. Я чітко знав певні свої рамки. До поранення я був не дуже комунікабельним. І після полону з комунікацією були великі проблеми.
Як ти любиш відпочивати?
До війни я любив ходити в ліс, в похід, кудись подалі від міст, від цивілізації, з певним колом людей. Зі своїми друзями любив посидіти на природі. Друзів не багато, але це перевірені часом і обставинами люди.
Як суспільство має реагувати на військових з травмами чи на кріслах колісних?
Я бачив багато різних реакцій. І навіть позитивні часом можуть по відчуттю прирівнятися до неприємних. Якось я був в парку і йшла жінка з дитиною. Вона показала дитині на мене і сказала: “Це наш захисник”. Я відчув розгубленість. І по емоціях це було щось схоже на те, як тебе знімають на камеру. Мені від уваги і подяки некомфортно. Мені не потрібно дякувати. Просто спілкуватися по-нормальному, як зі звичайною людиною. Якщо я не прошу допомоги, то мені не потрібно допомагати.
Коли тобі варто допомагати?
Коли я прошу. Коли тільки мене звільнили з полону, мені намагалися допомагати, жаліти. Я три місяці провів без жалості і без добрих емоцій. То і зараз протягну. Для мене було стимулом – стати на ноги, розвиватися. Я сам себе накручую, що потрібно працювати і не чекати від когось допомоги, і все.
Хто для тебе мотиватор і приклад?
Один із них – Андрій Бадарак. Він мене втягнув і Invictus Games. Він навчив мене плавати, змусив спробувати себе в цьому. Ще Віктор Легкодух. І ще багато людей.
Ти дуже змінився після пережитого?
Трохи. Просто став більше замкнутим. І додалися таргани в голові. Але про це потрібно питати в моєї дівчини.
Як дівчина тебе підтримує?
Забирає візок і каже: “Давай, не лінуйся, працюй, старайся, я в тебе вірю”. Вона мій перший мотиватор. Другий – це клятва десантника, а третій – Андрій (Бадарак).
Що треба зробити, щоб ця війна була останньою?
Потрібно змінювати суспільство. І дуже багато працювати. Потрібен колосальний труд для того, щоб ця війна стала останньою. Потрібно привчати людей не бути байдужим до своєї історії. Навіть до історії свого рідного краю, села, містечка. Потрібно шанувати те, що в тебе є. Шанувати землю, на якій ти живеш, дбати про навколишнє середовище, дбати один про одного.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Мені сподобалося плавати, мене це зацікавило. І я подумав, чом би й ні. Ще для мене участь в Invictus Games – один із способів реабілітації. Один із способів позбавитися певних тарганів в голові, наприклад, з приводу спілкування, певної скутості. Бо спілкуватися в колі однодумців легше. Тут багато людей, які можуть розуміти мене і підтримати.