Життя і робота до повномасштабної війни
Я народився у Кривому Розі на Дніпропетровщині. У дитинстві займався регбі, навіть грав за юніорську збірну України.
Після школи вступи в металургійну академію. Перевівся на заочне, пішов працювати на завод – слюсарем. Я вчився на інженера-механіка, для мене це була практика.
Трохи інженером попрацював. Але все-таки пішов працювати на шахту. Я просто хотів чесно заробляти хороші гроші. Це важка робота, вона не може подобатися: 1500 метрів під землею, сам, буриш… Могло бути 23-24 зміни на місяць. Але там платять добре і кожні пів року могла бути відпустка. Я люблю подорожувати, дивитися на нові місця. А, от, моря і курорти не дуже люблю.
У мене було відтермінування від армії, бо моя мати одна і неповнолітні брат з сестрою. Поки сестрі не виповнилося 18 років. Тоді мені було 25 і мене забрали на строкову службу. Служив в Чугуєві. Дуже важко в 25 років потрапити на строкову службу. Навколо молодші, їм простіше виконувати накази, а старшим складніше розуміти логіку деяких.
Початок повномасштабної війни
Я взагалі не вірив у повномасштабну війну. Деякі знайомі про це казали, а мені видавалося маячнею у 21-му столітті починати якусь війну повномасштабну. Зараз є ядерна зброя, яка війна? Ядерну зброю, власне, для того і вигадали, щоб більше не було воєн. Це був певний гарант безпеки. А тепер Росія погрожує нам саме ядеркою.
23 лютого в ніч був в шахті. В мене зміна була. Виїхав з шахти і дізнався, що війна. Тоді ж почали бомбити. По танковій частині цілилися, але не влучили. У мене одразу нерозуміння було, навіть думав, що це швидко скінчиться, якось домовляться. Одразу до жінки подзвонив. А потім трохи заспокоївся і пішов у військкомат. 25 лютого.
Страшно було, впевненості не було. Але й виходу не було – хотів бути чесним перед собою.
У військкоматі мене одразу взяли, гранатометники були потрібні. Потрапив до 60 бригади, де була більшість з Кривого Рогу і Криворізького району.
Напочатку у всіх був дуже сильний запал. Всі були дуже налаштовані гнати росіян з України.
У першому бою, 11 березня, отримав поранення, а за той перший бій і Орден “За мужність”. Часом думаю, добре, що так, бо з моєї роти вже майже нікого не залишилося.
Бої з танками і поранення
Напередодні ми йшли пішки в село Орлове на Херсонщині – там є міст, на нього кинули станину з екскаватора, машина не проїхала б. Ми взяли боєкомплекти, снаряди і пішли. В Орлові ми були ввечері, а о 8 ранку наступного дня прийшов командир і сказав, що на нас їде колона, треба зупиняти. Я був метрів на 200 ближче від наших позицій.
Там ми були самі, область була практично повністю окупована. Від Кривого Рогу кілометрів 30. Російська колона їхала на Кривий Ріг, а ми їх зустрічали. Зустріли. Я підбив два танки. Всі снаряди, які в мене були, використав по російських танках і піхоті. Вони почали розосереджуватися, йшли нові танки, – їх було до 10, я би вже їх не підбив радянською РПГ. Почав повзти до своїх і біля мене розірвався танковий снаряд. Прилетіло в руку, зачепило нерви. Я навіть не почував, як він стрельнув. Зразу у вухах задзвеніло, дивлюся, – рука теліпається.
Тоді наш підрозділ виконав завдання. Але п’ятеро хлопців загинуло, разом з командиром роти і його заступником. Багато було контужених, троє поранених, і я один – тяжко.
У мене була перебита артерія, втрачав кров – 40% втратив. Мене на “копійці” вивозили. За мною підірвали міст, бо думали, що вони прорвуться. Пощастило, що я ще встиг по цьому мосту проїхати. Довезли мене до Шестірні, села у Дніпропетровські області, там був якийсь фельдшерський пункт, де нічого не було. Вони хотіли наколоти мене знеболювальним, а воно в мене не боліло, я лише боявся, щоб не знепритомніти і щоб серце не зупинилося.
Потім місцеві мене завезли в Інгулецьку 17 лікарню, це вже в Кривому Розі. Там зробили переливання крові, дістали осколок. І цього ж дня мене перевели у 2 міську лікарню.
Біля лікарні мати живе, то вона з бабусею того ж дня прийшли до мене. А потім і дружина прийшла.
Звісно, всі, хто пішов на війну, розуміють, що там можна отримати поранення, можна загинути. Я намагався про це не думати. І я навіть не думав, що такий правша. Мені лівою рукою щось кинути навіть тяжко.
Реабілітація
Тільки в Києві, через три з половиною місяці після поранення, виявили, що артерія не працює в руці. Лікарі сказали: “Тобі пощастило, що добре працюють допоміжні вени, що рука не відмерла”.
У Києві робили операцію на артерії і щоб нерв підсадити. Довго – 13 годин. Загалом мені п’ять операцій зробили. Нерв запрацював. Вже можу і кистю рухати. Реабілітацію проходжу – болюча, але треба все розворушити, щоб запрацювало.
Десь пів року приймав себе. Коли мені сказали, що мене списують з військового обліку, тоді зрозумів, що з рукою все складно. Через токи перевіряли реакцію нервів і вони ні на що не реагували. Просто ходити на масаж беззмістовно, потрібно шукати свого спеціаліста. Я знайшов у Нововолинську такого і він за 10 днів дуже мені допоміг.
Дуже хочу, щоб рука запрацювала. Мені освіта дозволяє працювати, а ще хочу у Черкаси вступати в фізичній університет і бути інструктором з реабілітації. Я хочу на своєму прикладі показувати військовим, ветеранам як можна реабілітуватися.
У дитинстві ти був вредний?
Я б не сказав. Більше спокійний. Батьків поважав. Але можу бути запальним. Та швидко відходжу. А загалом вважаю, – найкраща бійка та, яка не відбувалася.
Якими словами можеш себе описати?
Чесний, не завжди, напевно. Може, справедливий. Вірний.
Яке місто з тих, де був, подобається найбільше?
Закордоном ще не був. А в Україні Львів подобається. Там гарна атмосфера. А ще вдома мені добре. Тільки зараз там не дуже безпечно.
Що давало сили воювати?
Розуміння, що захищаю свій край. Росіяни ж робили такі звірства. А я думав про жінку і про матір, які були вдома.
Який період для тебе був найскладнішим?
Прийняти себе, прийняти те, що рука не працює. Я ще дуже довго з бандажем ходив. Потім вже руку розробив. Але дружина завжди була поряд, підтримувала. У мене загалом не було періодів, коли я дуже занепадав духом. І я ні про що не шкодую.
Яким своїм вчинком пишаєшся?
Немає, напевно, такого вчинку. Молодець, думаю, що на Invictus потрапив. Як і всім, іноді у дрібницях треба, щоб похвалили. Ті, хто каже, що не любить похвали – обманюють. Ми ж все робимо для якоїсь реакції. А похвала надихає.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Знайомий збирався їхати на відбір до Львова, а йому місцева влада сказала: “Збери команду і ми підтримаємо”. Нас зібралася групка людей і ми поїхали. Я обрав для себе ті види спорту, які допоможуть в реабілітації – плавання і волейбол сидячи. Коли плив, не дивився на сусідню доріжку. Плив скільки можу, витискав з себе максимум. Мені завжди важливо зробити все, що можу. А те, що я потрапив в збірну стало сюрпризом.