Олексій Притула, до участі у війні і після неї — лікар-ветеринар. Йому важливо, щоб суспільство розуміло, що роблять військові заради країни, та відповідно виховували дітей.
Про себе. Більшість життя я прожив в Ізмаїлі. Але навчався в аграрному університеті в Одесі. Потім повернувся додому, працював і за спеціальністю, і на інших роботах. У 2011 році ми вирішили змінити наше життя, приїхали в Одесу. Мій університетський друг, який працював головним лікарем у ветеринарній клініці, запросив мене на посаду асистента. Мені було 30 років і я почав все з початку. За кілька років став лікарем. Був лікарем-терапевтом. Згодом — дерматологом-терапевтом. Зараз я вузький спеціаліст — дерматолог ветеринарної клініки.
Я категоричний. Але це стосується не всіх аспектів мого життя і спілкування та взаємодії з навколишніми людьми. Я звичайна людина. Завжди це транслюю і вважаю це свою сильною стороною. Умію визнавати власні помилки. Вважаю це однією з найбільших чеснот. Особливо зараз. Якби ми всі вміли визнавати помилки, робити з цього висновки, у нас багато чого могло б змінитися. При цьому, я не завжди в своєму житті мав рацію, звісно, теж робив купу помилок. Але намагався завжди їх визнавати.
Про мову. Дуже люблю історію. Вважаю, що знання історії нас формують. І у школах основними предметами повинні бути історія та українська мова. Мова на війні має велике значення. Це круто, що ми знаємо російську, бо кацапа вирахувати дуже легко, вони не знають нашої мови. Але й наші військові, коли чують російську, не дивуються. Російська мова, особливо на війні, мала б викликати відчуття, що можливо щось тут не так.
Моя дитина — єдина на майданчику, яка говорить українською. Вона дуже свідома і не переходить на російську. Проте, деякі інші діти з російської переходять на українську до неї.
Я ж теж був російськомовним все своє життя. Раніше виправдовував це. Але зараз я не хочу попускати людям незнання української.
Про війну. Не мав жодної справи до військової служби. Навіть зневажав строкову службу. Коли створили Нацгвардію, я пішов туди подавати документи. Тоді мені сказали, що мені зателефонують. Моя дружина на той час була вагітною і я це питання не дотиснув. Не скажу, що гриз себе цим, але постійно відчував сором. Весь час був в контексті того, що відбувається. І після окупації Криму та захоплення частини Донеччини та Луганщини, я розумів, що це початок великої війни. Я слідкував за політичним становищем, читав час від часу російські “опозиційні” медіа. Коли росія визнала так звані “ЛНР”, “ДНР”, у мене жодних сумнівів не було, що це велика війна. Коли вони почали концентрувати свої війська на кордонах, тільки дурень думав, що це якісь понти.
Для мене є ключові моменти в нашій історії і російській, які дали чітке розуміння, поряд з ким ми живемо: Тузла, договір про залишення Чорноморського флоту, історія про “она утонула” (відповідь Путіна про затонулий підводний човен “Курськ”). Саме тоді я зрозумів, що з себе являє ця потвора. Потім був Янукович і розуміння, куди все рухається.
Моє рішення піти воювати — це нормальний хід речей. Це те, що я вимушений був зробити. Навіть не вимушений, це щось інакше. Дихати, до прикладу, я ж не вимушений. Так і тут — в країну прийшла війна — рішення очевидне. Не можу сказати, що я сильно рвався на війну, але в березні прийшов до ТЦК, став на облік. 5 липня виїхав у навчальний центр. Спершу думав, що буду медиком, а потім стало байдуже, ладен був робити все, лише, щоб скоріше їх звідси вибити. Був штурмовиком.
Я опинився перед Бахмутом у серпні. Там були суцільні обстріли і розуміння, що все — життя закінчилося. Вісім днів без звʼязку з родиною. Сказав дружині: “Я зателефоную ввечері”. І вийшов на звʼязок через вісім днів. Дуже переживав, як вона, бо вона дуже емоційна.
Нас постійно накривали всім: артилерія, танки, міни… Єдине — вони не йшли у наступ. А потім була Харківщина. Там у мене зʼявилося дуже круте відчуття, ніби входиш в історію. Я розумів, що на Вікіпедії буде стаття “Харківський контрнаступ” і я був частиною цієї двіжухи.
У мене не було військових звитяг, але якось я взяв полоненого. І згодом ця історія мене заспокоювала в лікарні, мовляв, я обмінявся — одного п***ра взяв, ну і мене вивели з гри.
Про поранення. Під час наступу на Лиман, 30 вересня, накрило “Ураганами” і я отримав поранення. Там трохи втрачаєш страх, коли все навколо свистить. Але раптом розумієш, що прилетіла твоя.
Я наклав сам собі турнікети. Одразу розумів, що все погано. Чув поряд наших хлопців, максимально зібрався і сказав до них: “Якщо ви мене чуєте, я важкий 300, якщо можете, допоможіть”. Почув, що до мене йдуть. Підійшов хлопець, сказав, що зараз придумають, як мене витягнути. І я втратив свідомість.
Прийшов до тями, коли мене на мʼяких ношах винесли під обстрілом на дорогу до мотолиги і цей, незнайомий хлопець, просив мене не втрачати свідомість. А я просив, щоб мене тримали за руку. Мені це було важливо протягом усього шляху евакуації.
Про прийняття травми. Я цілком адекватно сприймаю свою травму. Я отримав її в крутій ситуації, а не впав пʼяний з мотоцикла. Мені не потрібно шукати причину і запитувати в небес: “За що?”. Це почесна, не надто приємна, але у певному сенсі — відзнака про те, що я прожив життя не марно.
Я знав, куди йду. Знав, що це один з трьох варіантів. І знаю, що мені не найгірше.
Про підтримку. Я дуже впевнений у собі. Але мені була потрібна максимальна підтримка після поранення. Так само у шпиталі мені було важливо, щоб мене тримали за руку. Можливо, це був момент слабкості, хоча я так не вважаю. Це не давало мені поринути в той п**дець, який відбувався в моїй голові час від часу. Я жодного разу не поринув у чорну депресію. Зі мною постійно поряд була дружина. І купа людей. Я не очікував такого. Моєї підтримки вистачило б на взвод.
Люди із складними пораненнями не мають залишатися самі. Якщо людина сама, вона відчуває самотність чи накручує собі, що нікому не потрібна — це жахливо. Усі друзі повинні максимально мобілізуватися і бути поряд.
Не можна жаліти і плакати. Моя дружина виходила плакати в коридор. Я чудово розумів, що вона робить, але було важливо, що вона це робить не при мені. Від дружини я отримав дуже велику підтримку.
Про активність у соцмережах. Я людина свого часу, відтак і думки транслюю відповідні. Більша частина того, про що я пишу у соцмережах — це мої власні рефлексії. Активно я почав вести соцмережі після поранення. Для мене це був спосіб реабілітації, соціалізації. Тому що я отримав максимальну підтримку від людей, які були поряд зі мною, а ще багато тих, хто не міг бути поряд, мені писали. Я отримував тисячі повідомлень щодня від своїх клієнтів, від колег по ветеринарній справі, від побратимів, від купи людей, які знали мене протягом життя і вони всі сконцентрувалися у моїх соцмережах. В якийсь момент я почав писати свої думки. Насамперед це було потрібно мені. Хотілося з кимось поділитись тими речами, які мене тривожили. Спершу не надавав такого сенсу, що мої думки можуть на когось повпливати. Але потім мені почали писати, що це дуже відгукується.
Насправді я не вважаю, що особливо доношу якусь інформацію до людей, але якщо мої слова хоча б одній людині допоможуть щось усвідомити, сформулювати думку — я буду дуже задоволений.
Я не пишу нічого нового чи революційного. Про те саме говорить багато людей, якій живуть в цій країні в контексті війни. Я на багатьох також орієнтуюся. В тому, що я кажу, є багато віри.
Про зміни в житті. Моє життя зараз стало цікавішим. Я став медійним, у мене зʼявився спорт, багато знайомств, участь у різних заходах. І я маю відчуття, що зробив щось по-справжньому корисне. Можливо я саме для цього і народився.