Арсен Рябошапко з Кіровоградщини, навчався в Одесі. Мріяв бути футболістом. Закохався у спорт змалечку і любить його, майже в будь-якому проявленні й понині. З дитинства мріє представляти Україну на міжнародній спортивній арені та підіймати наш стяг у нових країнах. До повномасштабної війни працював моряком на міжнародних суднах. З захопленням розповідає про романтику такої роботи. Зараз в Україні планує розвивати напрямок реабілітації ветеранів після отриманих поранень.
Про життя до війни. Я ніяк не був повʼязаний із військом до повномасштабної війни. Назвав би себе ухилянтом. У 2014-2015 роках я ще міг застрибнути у цей потяг на війну, але мене загальмував, певно, футбол. Хотів стати футболістом.
Коли почався Майдан, в одеській морській академії, де я навчався, всі були настільки “ватними”, що в нас формували групи людей, які їздили на “антимайдан”, обіцяючи їм за це закриття нарядів чи заліків. Я не їздив, але визнаю, що був “рагулем”, говорив російською мовою і піддавався впливу середовища.
Про зміни в житті. Я тоді ходив в море і серед нас було досить багато одеситів, тому не дивно, що основною мовою на судні була російська. Для мене так було до 2020 року. Якось говорив з тодішнім товаришем, який мені розповідав про “утискання російськомовних”. Я раптом усвідомив, що я — українець, говорю з ним російською, забуваючи рідну мову, а в нього вистачає нахабності мені розповідати про якісь утиски. Мене тоді накрило і я чітко вирішив, що в Україні говоритиму виключно українською мовою.
Після життя в Одесі, в Харкові, повністю перейшов на українську мову. Я намагаюся вбити все російське в собі. І почав з мови, бо це основа.
Люди часто вчаться на своїх помилках. Харків — навчився. Одеса — вчиться. Але мене дивує низькосортність деяких людей, яких росіяни бʼють ракетами, а вони кажуть: “не все так однозначно” і тихенько обирають росію. Але росія — це зло, гімно і бруд.
Ще зі школи я звертав увагу на те, що ми — українці постійно воювали з росією. Упродовж багатьох років це було і я задумався, що щось тут не так, у тому, що ми ніби-то жили дружно, слухали одну музику, читали одні книжки. Десь щось було підступно. Вчив історію, і залишався осад від брехні.
24 лютого 2022 року подумав: “Нарешті усі побачать правду”.
Нам, українцям, треба перестати бути аж надто толерантними, а цінувати своє, битися за своє.
Про відчуття і віру. Я вірю, що завжди трапляється те, у що ми віримо. До прикладу: якщо хтось вірить, що з неба піде вогняний дощ — рано чи пізно він побачить цей дощ. Якщо хтось вірить у щось інше, він побачить інше.
Я вірю в себе.
Також вірю в бога. Не може бути такого, що все само від тварин розвинулося до того, що ми зараз говоримо про свідомість, думки та цінності. Це все не просто так. Я часто думаю про ідею людства. Заради чого це все? Навіщо я живу?
Приходжу до думки, що ми всі маємо щось зрозуміти. Кожен живе своє життя у своїх проблемах, переживає різні емоції, накопичує досвід, вариться у всьому. Кожен має зрозуміти сенс існування людства. Я не дуже вірю в переродження і в карму, бо не до кінця розумію логіку життя з нуля. Але з повагою ставлюся до усіх вір, якщо вони не несуть загрозу мені.
А також вірю в те, що вибір і вихід є завжди. Навіть якщо тебе зʼїла акула, маєш, як мінімум два виходи. Ніколи я не заганяв себе у ті обставини, що немає вибору. І завжди трапляється те, у що ми віримо. Якщо нам здається, що це не так, необхідно переглянути свої думки і бажання.
Про книги. На мене дуже впливає література, яку читаю. Ще коли був в морі, до повномасштабної війни, перечитав “Атлант розправив плечі”. Філософія розумного егоїзму дуже вплинула на мене. Вона звучить так: “Я нікого не примушу жити заради мене і сам ніколи не житиму заради когось”. Ти народився один і помреш один. І нікого замість себе не підставиш під смерть.
Про любов. Напевно мій кармічний урок — коли закохуюся, трохи порушую свою філософію розумного егоїзму. Прочитав книгу “Пʼять мов кохання”, думав, навчуся правильно кохати, правильно проявляти свої почуття, з увагою і з тим, що хоче партнер. Адже кожна людина проявляє по-своєму кохання і розуміє його по-своєму. Але, щось пішло не так.
Я дуже тактильний. Зрозумів це після того, як отримав поранення. До цього не надавав цьому значення. А коли лежав в шпиталі, усвідомив, як мені не вистачало обіймів коханої людини. На той момент ми розійшлися з дівчиною. І від цього було ще сумніше.
Про море. Коли обирав спеціальність, орієнтувався на ту, де щось знаю. До прикладу, фізику трохи знав. Але мій викладач сказав, що не наберу навіть мінімум балів. Це мене зачепило. Мене загалом такі речі дуже зачіпають — коли в мене не вірять. Це мене стимулює довести собі, чи дійсно вони помиляються.
Я пішов до іншого викладача. За короткий проміжок часу підготувався та досить непогано здав ЗНО. Вступив на моряка, електромеханіка.
Я був на третьому курсі і отримав травму, граючи у футбол. Відтак на літо вирішив сходити в море. Це був гарний перший контракт. Моя лінія була: Мексика-Каліфорнія-Канада-Каліфорнія.
Головна перевага морського життя, це можливість безкоштовно мандрувати світом. Як вперше з колегами зійшов на берег в Лос-Анджелесі, було враження, що я вже тут був. В дитинстві грав в GTA, а в цій грі повна копія мапи Лос-Анджелеса. Тож виявилось, що орієнтуюся у місті. Тож, відчував себе гідом в той день.
Для кадета такі походи в море — дуже круто. Головне, потрапити на нормальне судно, не на танкер, який в порти не заходить. Я був на суховантажі. Тож, тижнями мав змогу бути сам на сам, насолоджуючись заходами сонця. Кожен з яких був особливим і неповторним. Було достатньо часу і на рефлексування і на філософські питання. За це і люблю море.
Про початок повномасштабної війни. Коли почалася повномасштабна війна, я був в рейсі. І сказав хлопцям, що 24 лютого бігтиму марафонську дистанцію на біговій доріжці. Бо свої дні народження запамʼятовую чимось особливим.
Це були береги Канади, ранок. А в Україні — ближче до вечора. І не було звʼязку. Пробіг 33 км і відчув, що в мене дуже болять гомілкостопи. Ще три кілометри пробіг на характері і припинив.
Один з матросів, дорогою до каюти, привітав мене словами: “Бажаю, щоб це був найгірший День народження в твоєму житті. Почалася повномасштабна війна”.
Я просив дівчину виїхати з Харкова. Переконаний, що цивільним немає, що робити там, де триває війна, бо вони або перешкода, або живий щит. Вона відмовилася. Спершу волонтерила, а потім пішла служити. Коли 1 березня прилетіло в Харківську ОДА, моя дівчина була там і не виходила на звʼязок. Я не знав, куди подітися, перебуваючи у замкненому просторі на судні.
Згодом вона вийшла на звʼязок. Відчув ніби зцілення. Їй справді пощастило, бо хлопці, які були в тій кімнаті, з якої вона вийшла, — загинули.
Поступово наше спілкування сходило до мінімуму, ми віддалялися, вона вмовляла не приїжджати, а відправляти гроші на допомогу ЗСУ. Аргументуючи, що людей без бойового досвіду вистачає. Так минув деякий час, але я відчув, що немає чого тягнути, треба їхати в Україну і йти воювати.
Зрештою, наші стосунки завершилися. Це був дуже болючий і непростий період для мене. Але коли я це усвідомив, зрозумів, що втрачати нічого — треба воювати.
Про участь у війні. В мене було кілька варіантів, куди можна піти служити. В один підрозділ не встиг на відбір. Варіант через військкомат, здавався таким, що я проживу два-три дні. А хотілося зробити щось вагоме. Мотивації в мене було на десятьох, але самої мотивації для війни замало. Мотивація не допоможе вбити п***ра, для цього потрібно вміти стріляти.
Я опинився в 77 десантно-штурмовій бригаді. Вони забезпечили навчанням за кордоном. Але якось замість навчання у Німеччині ми поїхали під Бахмут. Якраз взимку боїв за це місто.
Після поранення я поновився на службі, але у військовому інституті. Час від часу в житті я відчуваю себе білою вороною. Так було в цьому інституті, де дуже малий відсоток тих, хто був в боях. Так відчував себе і в третій хвилі мобілізації, з якою я потрапив на війну. Насправді мене гризе сумління, що я не пішов воювати одразу в лютому 2022 року. Так було і на судні, де всі мене знали російськомовним і вмить все змінилося.
Про поранення. Бахмут. Весна. Обстріли. Штурми. Вагнера перли максимально, намагалися оточити місто. Ми руйнували їхні плани та тримали північний фланг. У наших військах була дуже погана комунікація та більше схоже на хаос.
Під час однієї з операцій, мені кулями пробило одразу дві ноги. Мозок там працює зовсім інакше. Нас на навчанні вчили розрізняти больові відчуття: якщо влітає в кістку — дуже пече; якщо в голову — все темнішає в очах; якщо в мʼязи — відчуття, ніби покусали бджоли.
Я почув чергу і одразу відчув її на собі. Перша куля залетіла у праве стегно — ніби бджола вкусила. Залетіло в ліву ногу і було відчуття, ніби ногою став у пекло. Думав, роздробило коліно. Кричу: “Я – 300!”, а мені у відповідь: “Завалися і накладай турнікет!” Це насправді тонізує. Наклав турнікет, побратим дотиснув. Чув, як по рації кричали: “Даллас – 300!”, але коли підійшов евак і вже біля мене розкладали ноші, то поряд впав снаряд від РПГ. Стрілець-санітар “зловив” ті уламки, прикрив мене, отримавши поранення в плече. Побратими, які мали мене врятувати, — пішли.
Залишившись на одинці, подумав: “А якщо ще не п***ць? Я ж маю золоту годину. А що як залишуся без ніг? Ні, хочу пограти у футбол!” Поправив каску, сперся на руки і поповз до евака. Все навколо стріляло і вибухало, але тоді на все пофіг. Прилетить — так прилетить. Та, якщо є шанс, то варто ним користатись.
Шестеро хлопців тягнули мене тягнули посадкою, точніше, тим, що від неї залишилося… Нога волочилася по всіх корчах. А в мотолизі їхав з загиблими, серед яких був мій друг Джоссон.
Коли мене нарешті довезли до лікарні і я лишився сам, психологічно мене накрило. Думав: повз на руках до евака сам, відмовлявся від знеболення, щоб скоріше мене довезли сюди, Джоссон давив ногу і тепер мене покинули. Лікарі повернулися насправді хвилин за пʼять, але мені здавалося значно довше.
Про прийняття травми. Прокинувся і побачив, що ноги на місці. Тоді я видихнув. Мені не хотілося, щоб мама була поряд, бо вона чутлива і плакала б.
Але згодом мені снився однотипний сон: мене завезли в посадку до п***рів на ношах і покинули. Я не міг йти і не мав зброї. Просинався в жаху. Цей сон снився мені майже місяць. Змінювались лише декорації та люди, але емоція від сну лишалась незмінною. Так я зрозумів, що є психологічні проблеми.
Я почав розповідати свою історію в деталях іншим людям. Це мені допомогло пережити емоції, які були в момент поранення та відчуття покинутості. Згодом сон трансформувався. І квінтесенцією було, що мене завезли на кріслі колісному в ту ж посадку. Але відчувши рукою, що поряд зі мною є зброя, в мене зникло відчуття покинутості і даремної смерті. Я розумів, що принаймні, битимуся.
Це був фінальний сон. Мабуть, я щось мав зрозуміти. І я зрозумів.
Знаю, що з часом пробіжу марафон і гратиму в футбол. Ми ж завжди отримуємо те, чого хочемо.