Invictus Games Vancouver Whistler 2025 presented by ATCO and Boeing 8-16 лютого 2025 року

ПРО НАС

Edit Content

Микола Заріцький: “Хочеться проявити себе, показати результат і закрити юнацькі бажання”

До повномасштабної війни

Я – тракторист, артилерист, інженер-механік. Навчався на інженера-механіка, паралельно здобував другу вищу освіту на артилериста. 

У 2015 році по мобілізації служив у ДПСУ в Сумській області. Тоді я написав рапорт, щоб служити в Краматорську, але мені сказали, що  там свої офіцери служать, а я служитиму в Краснопіллі. 

В юнацькому віці займався легкою атлетикою, спортом. Мав призові місця на чемпіонатах України. Був шестикратним чемпіоном. Але в юніорську збірну, чи далі, не потрапив. Почався перехідний вік – 15-16 років, коли думав чи їхати на збір, чи вчитися, закривати стипендію. Довелося обирати, десь навчання, десь роботу. 

Колись була мрія – мати свій будинок чи квартиру, повісити зароблені медалі. Квартирі вже два роки, ніяк не повісив, щоб дитина дивилась. А тепер думаю – будуватися чи не будуватися. 10 кілометрів від “нуля” живемо.

Бойових дій у нас в 2014 році в області не було, але можна було їхати в зону АТО. У 2014 році всі ж називали війну “гібридною”, у нас в області, наскільки я пам’ятаю, просто замість 10 пропускних пунктів залишилося працювати п’ять. В мене  військова форма завжди захоплення викликала. Але після 2015, як побачив все зсередини, зрозумів, що армія, – це не моє. Я не можу щось робити в умовах: “хто старший, той розумніший, правильніший”. 

Повномасштабна війна

24 лютого вже була зовсім інша ситуація. О 5:00 ранку ракети почали літати. Наше місто ніби клином до Росії розташоване. Росіяни по Конотопській трасі, Київ-Москва пройшли, на Буринь заходили колони і на Суми, Софіївку, а ми опинилися – 15 кілометрів в один бік і 15 кілометрів в інший. Вони нас обійшли. У нас не було окупації, чогось страшного. Хтось втікав, хтось не тікав, хтось вдома залишився, хтось на Суми поїхав. 

Ми не розуміли, чого нам чекати. Від Сум до окупованих Тростянця і Охтирки по 40-50 кілометрів, а від кордону вони далі, ніж ми. Росіяни поставили свої пости в Бурині, Софіївці. Я тоді жінку з дитиною завіз до бабусі в село, щоб не в квартирі були, а в приватному будинку. 

Перші кілька тижнів не дуже зрозуміло було, що відбувається і як буде далі. А коли вже росіяни виходили, то так само – через Суми, Буринь і в нас знову все спокійно було. А потім почалися авіаудари, авіанальоти…

Напередодні повномасштабної війни, 23 лютого, мені зателефонували з військкомату, сказали: “Завтра прийти. З речами”. Зранку у всіх паніка, не зрозуміло хто, куди їде. Люди під військкоматом стояли, а він зачинений… Місто маленьке, всі один одного знають, почали один одному дзвонити, – ніхто нічого не може толком сказати. У нас не було тероборони чи чогось подібного. Просто, мисливці залишилися – той з рушницею ходив, той з палкою, той ще з чимось. Ми просто патрулювали місто, самооборону створили більше від мародерства. Деякі мої знайомі на Суми поїхали, захищати, на блокпостах стояли. 

У військкоматі мені сказали, щоб я не поспішав, що все запрацює вдома. А потім подзвонили і все: Львів, Сухопутка, учебка, артилерія…

Під час розподілу у Львові, я говорив: “Не те, що я хочу додому, але колись служив на кордоні, маю знання. Вдома я буду корисніший”. Але мене направили в 57 бригаду. І  я опинився в Лисичанську.

Цілими днями якісь цілі приходили, якісь задачі. Шість разів на день ми їздили, стріляли по дві установки “Градів”. А потім росіяни з Тошківки, Сєвєродонецька почали звужувати коло. До кінця червня Луганщину окупували. 

Коли я їздив через село, мені дітки махали, люди усміхалися. А потім за день один відкат, другий, а на третій день доводилося з того села вибивати росіян.  Один фермер якось в нас запитав: “Ну, що хлопці, ми тримаємо?” Кажу: “Звичайно, тримаємо”. А через два дні росіяни так поперли, що ми на 30 кілометрів відійшли. Так соромно перед цим дядьком стало. Не знаю, чи він виїхав. Але траплялися й випадки, коли нас здавали. В Бахмуті тоді ще був наш зв’язок, а в Лисичанську вже не було, нічого не ловило мережу. А місцеві тобі махають, дістають телефон і дзвонять. Значить, у них вже якийсь російський оператор. А потім по нас прилітає. 

Після Луганщини на місяць-півтора злагодження було в Чернігівській області. А тоді Херсон. Вперед-вперед. Ми заходили з кінця серпня. Я в мінометку перейшов. 

У нас втрати були… Один водій загинув, двоє – “300”. Я сперечався, що дещо недоречний з мінометом там, мовляв, не дістаю нікуди… Якби я артилерією займався, може і не підірвався б. То з розвідкою їздили, то з евакуацією, робив все, що можна. І зі мною люди хотіли їхати. Якось ми так робили, робили, поспішали. 

Поранення

Вже в Одесі дізнався, що з того лісу четверо чоловік підірвалося. І всі з лівої ноги. Сміялися. 

Там купа мін. Ми коли заходили за річку Інгулець, в російські окопи, у них позиції розумно були зроблені, дроти натягнуті. Мені треба було трохи розвідати місцевість. А там мало того, що все листям притрушене, так, коли навколо вибухає і стріляє, то під ноги дуже не дивишся. Наступив на протипіхотну міну. Спершу подумав, що поряд щось вибухнуло. А потім все заніміло, відчув жар в ногах. Дивлюся… “Все, – думаю, – війна закінчилася”. Замотав джгутом. Андрюха кричав, що зараз мене витягне, а я йому казав, щоб якось спробував мотузкою, щоб і сам не підірвався. 

Їхав, м’ясо смерділо. Зразу було зрозуміло, що ноги немає – шмарклі висіли. Ще коли їхали в лікарню на швидкій, з нами їхав один піхотинець, якого я зранку з контузією забирав. Він дуже здивувався, коли мене побачив. 

Спочатку мене відправили в Березнегувате, Миколаївської області. Там ампутацію зробили. Наступного дня – в Миколаїв, а звідти в Одесу. І через 10 днів, як трохи заспокоїлося, ще реампутацію робили.

Дружині кілька днів казав, що просто поряд влучило. Мене так в операційній накололи, так все попливло, так класно стало, хоч назад йди. 

Реабілітація

Якось так налаштувався, що в мене не було пригніченого стану. Відео дивися в інтернеті, розумів, що я не перший. Раніше в мене були операції на нозі, тож, певний період реабілітації мені знайомий. 

Перші пів року, до протезування, саме протезування і поки реабілітація проходила, якось простіше було. А зараз ніби все добре, але буває накриває трохи морально. Помітив, коли перенапружуюся, можуть нерви хапати, де немає ноги. 

Що тобі допомагає морально?

Раніше в мене було досить активне життя. На велосипеді їздив, в Польщу на роботу їздив. А зараз добами сидіти вдома – важко. Трактор я продав, а вантажити нічого. Половина полів замінована, половину хтось здає. Мені потрібно кудись себе подіти. В зал ходив…

Чим хочеш займатися далі?

Свою артилерійську справу я знаю, і, думаю, війна у нас ще не дуже швидко закінчиться. Мені радили, що з другою групою інвалідності можна служити. А в цивільному житті зараз складно.

Поки був вдома, в мене склалось відчуття, що люди поділилися на два чи на три типи. Ті, які не шукали собі жодних виправдань, пішли служити, чи їх призвали. Другі, які намагаються допомагати в цьому процесі. І треті, які собі тільки виправдання шукають, то влада погана, то військкомати. Мене злить чути таке від товаришів. Хоч би не при мені. 

Ти песиміст чи оптиміст?

Я не знаю. Часом тести з психології пишу, то, здається, якби правду писав, мене вже б на дурку десь направили.

Чого тобі зараз найбільше хочеться для себе?

Чогось, пов’язаного зі спортом. Я завжди себе в ньому знаходив. 

Для чого тобі “Ігри Нескорених”?

Можливо, в юнацтві десь себе не надто реалізував, то хочеться кудись поїхати на змагання, проявитися, показати результат. 

Прокрутити вгору