Чому армія
У 2012 році я закінчив з відзнакою магістратуру у Київському національному університеті технології та дизайну. Мені запропонували аспірантуру, я навіть збирався піти. Іспити мали бути через пів року. Але за цей час я вирішив, що хочу у військо.
В мене була мрія дитинства, – я хотів бути десантником. Мій батько був десантником.
Я просто переоцінив своє життя, подивився, що не хочу бути на тій кафедрі, в тому університеті, з тими людьми, разом вчитися, працювати. Я не хочу такого життя, як в тих людей. Чітко усвідомив, що повинен мати військову спеціальність, щоб вміти захищати країну. На травень 2013 року в країні війною і не пахло, мені 21 рік, але напевно відіграв роль певний підлітковий максималізм, який не вивітрився.
У мене завжди була свідома громадянська позиція, хоч я з півночі Сумської області, з російськомовного міста, не був в Пласті, в інших молодіжних націоналістичних організаціях чи патріотичних рухах. Але якось так сформувалося, що є моя країна, – Україна, і будь-який громадянин повинен вміти захищати її раптом щось.
Про виховання
Я народився в Росії, у Бєлгородській області. Тепер всі знають, де Бєлгородська область, бо раніше думали, що це Білгород-Дністровський. У моєму свідоцтві про народження написано: мати – русская, батько – русский, ну і я, відповідно, русский. Але в мене є українське коріння, по материній лінії, – в неї батько українець з України, а у бабусі її батько з України.
Коли мені було чотири роки мої батьки розлучилися, і мати повернулася до своїх батьків в Україну.
Але я виріс в російськомовному міст Шостка, Сумської області. Це промислове місто, там багато людей з Росії. Там навіть в школах вчителі викладали українською, а за межами школи, завжди говорили російською. Моя сім’я російськомовна.
До країни мені ніхто навмисно любов не прищеплював, більше намагалися прищепити загальнолюдські цінності: поважай, не бий, не вкради. Мабуть, на мене вплинуло багато чинників. Тоді пробивалася українська культура. Я тоді з Децла, Басти перейшов на українських ТНМК, Тартак.
Ще в мене був вчитель трудового навчання. Він організовував туристичні поїздки околицями, на велосипедах в сусідні місця, на природу. Ми ходили пішки у різні мандрівки. Завдяки йому я почав захоплюватися фотографією. Але це було більше прищеплення любові до рідного краю через історію. Але більше через радянську історію. Бо в нас Кожедуб народився, – тричі герой радянського союзу, в Путивлі був Ковпак, – це керівник партизанського руху під час Другої світової війни.
Про росіян
Я щоліта відпочивав у родичів в Росії, вже тоді була помітна між нами різниця.
Якщо говорити про війну, то росіяни відрізняються ставленням до людей, до феномену війни, до її значення. Війна – це не тільки танки, зброя, солдати, війська. Це лише зовнішні прояви. А внутрішні – це страждання і вбивства.
Як Голда Меїр казала: “У нас буде війна з Палестиною, поки їхні матері ненавидітимуть нас більше, ніж любитимуть своїх дітей”. Так і в нас з росіянами. Або Роман Шухевич казав: “Ми тут б’ємося не тому, що ми ненавидимо нашого ворога, а тому, що ми любимо тих, хто за нашими спинами”. Ось це дуже відрізняє нас. Ми з 2014 року захищаємо нашу Україну, продовжуємо той шлях, який робили попередні покоління українців. Ми захищаємо тих, хто позаду нас. А вони нас просто ненавидять. Вони не захищають своїх.
По лінії матері дуже багато родичів там, в Росії. Вони кажуть, що це стосується політики. По батьковій лінії я навіть не цікавився. Вони все прекрасно знають в Росії. Все прекрасно усвідомлюють. Знають і мовчать. І це ще гірше. Вони такі самі співучасники.
Початок війни
В травні 2013 я підписав контракт з 95-ю тоді окремою Аеромобільною бригадою Високомобільних десантних військ – ВДВ – на той час. Там служив мій двоюрідний зведений брат, він на рік за мене молодший. Тож, війну вже зустрів, по факту, діючим військовослужбовцем, кадровим. Я вже мав рік служби, до того ж дуже інтенсивної служби. Як виявилося, нас готували на досить високому рівні для протидії незаконним збройним формуванням.
У березні нас з Житомирської області перекинули на Чонгар. У перший день, ввечері ми прилетіли туди, на ранок я чергував в базовому таборі, і поступила команда вийти на підсилення, через ймовірну висадку російського десанту. Ми терміново завантажилися, на двох БТРах поїхали на Арабатську стрілку за Генічеськ.
За селом Стрілкове є газорозподільча станція, панівна висота, це ще територія Херсонської області, Крим починається далі, за газорозподільчою станцією. В нас на цій території були прикордонники і одне відділення від нашої бригади, – до семи осіб.
Ми не доїхали до газорозподільчої станції, бо наші звідти відійшли – очікували великий десант і побоювалися, що не втримають позиції.
І ось ми лежимо на березі Азовського моря, і спостерігаємо за ймовірною стороною висадки десанту вздовж берега. Бачимо, групу, – дві вертушки, з боку Криму. Були переконані, що це, все одно, наші. Зовсім не було усвідомлення, що це може бути хтось інший. Коли ці вертушки пролітали над нами, просто над головами – може, як поверх третій-четвертий, – я побачив червону зірку на “пузі”. Тоді стало лячно.
Я був гранатометником, мій гранатомет був заряджений і я міг би поцілити ці вертушки. Напевно, вдалося б збити хоч одну. Але наказу ніхто не давав, і ти не розумієш, що відбувається. І це страшно. Дуже страшний момент.
Вони пролетіли, розвернулися над Сивашем і повернулися. Потім все ж таки була висадка десанту на газорозподільчу станцію, плюс підхід їхньої піхоти і десантників по сухопутній дорозі з Криму. Вони зайняли газорозподільчу станцію, ми трохи відсунулися. Вони зайняли там рубіж і проживали на туристичній базі.
Між ними і нами був натягнутий “тапік” і однієї ночі ми часто працювали освітлювальними снарядами, щоб освідчувати буферну територію. Тоді подзвонив хтось з їхніх командирів і попросив не закидати їх цими снарядами, бо його строковикам лячно. Ми трошки досягли своєї мети.
По факту, що відбулося тоді в березні, – Росія вже тоді окупувала частину Херсонської області.
В Стрілковому ледь не відбувся контакт, але тоді все порішали – комбат 79-ки. Тоді ще ніхто не розумів, що відбувається до кінця, ніхто не вірив у війну. Уявлялося, що якось перетреться, якось все замнеться. Ми розуміли, що можуть бути провокації, але все одно вірили, що це якось усе вирішиться. Як з Тузлою.
Потім нас перекинули до Генічеська, до Обіточної коси, ми спостерігали на рівні горизонту Азовського моря. Була ймовірність висадки десанту у Запорізькій області.
Зона АТО
В кінці квітня нас завели в зону АТО – через Запоріжжя, у Добропілля, Донецької області.
2 травня у нас там вже були перші втрати. Під Слов’янськом відбувалася атака на нашу колону, під прикриттям місцевих, які це вітали, двоє наших хлопців загинули. А потім гвинтокрилом нас перекинули в Краматорськ. Місто було окуповане все, крім аеродрому. Нас туди перекинули на підсилення, і ми там майже місяць були. Активних боїв там не було. Ми ще на початках мали телефони таксистів, вони під’їжджали, ми давали їм гроші, або контакти для Нової пошти. Таксист їхав в місто, забирав посилки, купував, привозив… Потім сєпари почали цих таксистів відловлювати, забирати на підвал. Згодом почалися обстріли аеродрому.
Але коли оборону аеродрому очолив Сергій Кривонос – ми почали укріплюватися. Та 29 травня, коли ми копали позиції, бачили дим від збитого гелікоптера з генералом Кульчицьким, потім бачили, як відпрацьовувала штурмова авіація. Але з кожним разом до нас все менше і менше пролітало гелікоптерів, бо все частіше і частіше їх збивали.
Орієнтовно 31 травня нас на “вертушках” перекидали на Карачун. Я бачив як пілоти нервово курять. На їхніх обличчях не було емоцій, окрім страху. Не панічного страху, а усвідомленого – що це може бути останній виліт.
Мій батальйон якраз займався захопленням Карачуна. Закинули нас на підсилення, ми там пробули добу і виїхали в штаб АТО, десь під Ізюмом.
Поранення
3 червня нам сказали, що ми штурмуватимемо просто блокпост сепаратистів біля Слов’янська, а виявилося, що в них там був хороший укріпрайон та панівна висота. До того ж, ми йшли колоною. Виявилися максимально вразливими. І коли ми пішли на штурм, було незрозуміло звідки ведуть вогонь. Тоді у нас було дуже багато поранених, загинув командир батальйону.
Він був справжнім комбатом, вів людей у голові колони, разом з нашим розвідвзводом коригував вогонь артилерії. Він візуально відрізнявся від всіх, і по ньому спрацював снайпер. Йому пробило передню і задню бронепластини в районі серця, загинув одразу. Посмертно отримав звання Героя України – Сенюк Тарас Михайлович з Івано-Франківської області.
Далі керування боєм прийняв мій командир роти. Йому пізніше відірвало ногу. Але нам вдалося відійти.
У тому бою я також отримав поранення. Сєпари пускали черги з кулеметів і з автоматів по асфальту, і вони рикошетили нам в ноги. У мене дві ноги були поранені. Я залишався при свідомості, мені наклали джгути, хлопці накололи буторфанолом, відтягнули за БТРи, потім за танки. Мене ще танк ледь не переїхав.
Страшно було летіти, коли нас евакуйовували в госпіталь, бо тоді активно збивали гвинтокрили. Думаєш: “У бою живі лишилися, то може зараз зіб’ють і капець буде”. І дуже важко не заплющувати очі, коли хочеться спати від втоми і від втрати крові.
Реабілітація
Два місяці я був прикутий до ліжка. На правій нозі у мене кулею була переламана п’яткова кістка, на лівій – п’ять кісток, в тому числі п’яткова. Лікарі могли дивитися один на одного крізь мою п’ятку. А потім в мене ноги були такі великі, я не міг встати з ліжка, здавалося, що вони будуть завжди такі великі. Це було дуже важко.
За мною весь час доглядала мама, я їй вдячний, але дівчина мене мотивувала. Вона відіграла вирішальну роль. Згодом вона стала моєю дружиною. Ми з нею познайомилися раніше, в МакДональдзі, де обидва працювали. У нас були стосунки, але вирішили розійтися.
Але вона знала, що я на війні, і коли я розмістив тоді ще Вконтакті фотографію з госпіталю, написала, що хоче прийти. Якраз у такий момент, коли я думав, що нікому не буду потрібним. До того ж все постійно боліло, кістки гоїлися, тканини…
Це ж, коли ти крутий десантник, ходиш по краю леза від смерті, думаєш, що з тобою нічого не трапиться, все омине, а коли тебе це не оминає – стаєш, як кошеня розгублене. Але коли вона приходила, я з нею розмовляв, не відчував болю.
Потім мені пригнали крісло колісне. Воно стало для мене, як ковток свіжого повітря. Тих, хто на візках, жаліють, а по факту візок дає можливість рухатися, він не приковує до ліжка. Потім були ходунки, милиці… Коли виписали додому, я повзав на сраці по квартирі. Місяць не виходив з дому. Це було і не зручно, і не хотілося.
Про втрати і пам’ять
В госпіталі багато про що думаєш. Там, у безсонні ночі, відчуваєш відчай, плачеш. Коли я дізнався, що загинув чоловік з мого взводу, плакав, як дитина. Це відчуття безпорадної люті, відчаю, коли ти нічого не можеш змінити. Просто Ігор був першим другом, який загинув. І ти розумієш, що нема людини… Потім далі пішли Сергій Парубець, Дмитро Івах… І чим далі, чим більше втрачаєш, тим більше стаєш кам’яним. Тебе пригнічують такі новини, але ти швидше відходиш. Розумієш, що такий шлях воїна. І це війна.
Головне, щоб ціна була не марна, щоб про них пам’ятали. Не пам’ятники, не дошки, а пам’ятати. Пам’ять живе в людських серцях. Поки пам’ятаєш, згадуєш, говориш. Меморіальну дошку можна зняти, розбити, з надгробка можна прибрати все і залишиться горбик на кладовищі.
Після армії
Після того як звільнився з армії, мені важливо було впливати на зміни, важливо передати дітям кращу країну. Я писав диплом в Могилянці на тему: “Державна політика щодо увічнення пам’яті загиблих захисників України”. Я працював у напрямку з меморіальної роботи в Мінветеранів.
Спершу працював у Мінрегіоні. Там були посади фахівців з питань реформ. У мене був цікавий напрямок – створення безбар’єрного простору та збереження архітектурної спадщини, в частині будівництва. У нас збереженням займається Міністерство культури, але невеличка частина повноважень є і за Мінрегіону.
Створення безбар’єрного простору – це дуже важливо. Це зараз на часі і буде на часі всі наступні роки. Взагалі, це про нас – наскільки ми готові бути сучасним і цивілізованим суспільством.Там я пропрацював пів року і мене перевели в Мінветеранів на таку саму посаду – державного експерта. І я став державним експертом експертної групи меморіальної роботи. В Українському інституті національної пам’яті працював Павло Подобєд і вони розробляли військовий поховальний ритуал.
Один з проєктів, над яким я працював – Національне меморіальне кладовище. Воно має розташовуватися у такому місці, де обов’язково повинна бути максимальна відвідуваність і залучення міжнародних делегацій. Це місце, де всі міжнародні делегації повинні бачити і розуміти ціну нашої боротьби і віддавати шану нашим воїнам. Коли міжнародні делегації приїжджають до Вашингтона з офіційними візитами, вони їдуть на Арлінгтонський національний військовий цвинтар покладати вінок до могили невідомого солдата. І тим самим віддають шану загиблим американцям в боротьбі за їхню свободу та демократичні цінності у світі. Так само у нас Національне військове меморіальне кладовище – це місце, де ми віддаємо на державному рівні шану загиблим захисникам і захисницям. І всі міжнародні делегації, які приїжджають до нас, якщо вони поважають нашу країну, повинні відвідати це місце.
Що головне на війні?
Вдача. Треба мати навички, щоб вдача тобі більше посміхалася. Це нормальне відчуття провини, за те, що твій побратим загинув, а ти вижив. Там ви стаєте певною зграєю, відчуваєте приналежність. І всі в рівних умовах і на його місці міг бути ти. Тут діє удача.
Ти наполегливий в роботі?
Я можу багато справ розпочати, а потім закинути. А потім повернутися, сконцентруватися і досягнути результату.
Що тебе мотивує?
Відчуття обовʼязку, перед загиблими –у роботі. А загалом, я люблю подорожувати. До народження дітей і повномасштабної війни ми з дружиною багато подорожували. Я людина-мандрівник, і в мене є мрія. Я працюю над нею. А ще хочу пройти шлях святого Якова, до того ж він є португальський, є іспанський. Мене мотивує і направляє дружина, і діти мотивують.
Море чи гори?
Я люблю все, люблю світ –річки, озера. Не знаю як його не любити, я люблю міста, люблю природу, це розслабляє. Коли народилися діти, ми поїхали на Азовське море, їздили з ними там на Джарилгач. На День Незалежності якось до народження дітей, лазили на Говерлу, до озера Несамовите. Раніше з хлопцями проходили Чорногірський хребет. А вже після поранення з рюкзаками повернувся знову в гори, і гори це просто one love, море це теж one love.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
У 2017 році я подавався на “Ігри Нескорених”, у Сідней, але не пройшов. Потім сконцентрувався на навчанні, роботі і закинув лук. П’ять років не брав в руки. А зараз знову стріляю.
В Дюссельдорфі я змагатимуся в стрільбі з лука, пауерліфтингу, волейболі сидячи.
Цей рік для мене є роком закриття гештальтів. Я хотів у збірну, відколи дізнався про змагання від Павла Мамонтова. Він мені розповів про Invictus Games і про Магістерську програму з публічного управління та адміністрування. Так я потрапив в Києво-Могилянку. Павло був прикладом для мене. Я теж хотів бути в збірній, хотів представляти державу на міжнародному рівні, хотів нести користь суспільству. В цьому я бачив шлях своєї фізичної реабілітації.
Коли був два місяці прикутим до ліжка, ходив на медичне судно і думав: “Бляха-муха, тобі 24 роки, а ти не можеш собі сраку підтерти, такий немічний. Так не повинно бути”. І хотів довести, що можу більше. Я пройшов цей шлях. І Invictus для мене – це про те, що я можу більше.
Я не проти когось, я проти себе вчорашнього. Я подивився суперників, і тримаю їх як орієнтир. Але я суперничаю з людиною в дзеркалі. Це мій єдиний суперник.
А ще –я став батьком. До 13 років батьки для дітей є найулюбленішими людьми на світі. Я хочу бути кумиром для своїх дітей до того часу, показати їм приклад, щоб вони пишалися своїми батьками.
Як потрібно цивільним реагувати на ветеранів
Так, як в Америці. Там з повагою ставляться до усіх військових загалом. Значна частина американців проходять службу в своїй армії. Коли вони звільняються, все одно, залишається розуміння, що людина в формі –це той, хто прийшов на заміну. А цивільні розуміють, що людина у формі –це захисник.
Я зараз здебільшого ходжу у цивільному одязі, бо як колись сказав Олег Сенцов: “Я не хочу все життя бути політв’язнем”. Так само я, не хочу, щоб всі мої життєві досягнення полягали у тому, що я ветеран. Це етап життя, яким я пишаюся, але він не повинен бути одним єдиним у моєму житті. Тому я максимально намагаюся просто жити.
Повага до ветеранів проявляється у таких заходах, як, наприклад, “Ігри Нескорених”, або Марш Нескорених до Дня Незалежності
Безумовно, вдячність повинна бути. Але в моєму розумінні, повага це і є вдячність. В Америці це «Thank you for your service». І “Дякую за службу”, як український аналог –це правильна ідея.